Вже дев’ять днів нема від нього звістки…
Мовчить, мов зрадник, білий телефон.
Вдень гомінке її дратує місто,
А вечір знову в сяянні ікон.
Мільйон думок, як рій заплутав мозок,
А плакати не може, хоч тут край.
О, Господи, назавтра вже морози…
О, Матір Божа, Ти його вкривай
Своїм святим і білим омофором.
Ти збережи його на всіх шляхах.
І вірила вона, що дуже скоро
І їжа тепла буде, й буде дах.
Молилася потомлена до ранку,
В руках стискала знову телефон.
Як промінь перший падав на фіранку,
Зморив її такий цілющий сон.
Їй снився він, усміхнений і рідний,
Дорога в полі, золото й блакить…
Уже на дворі ранком стало видно,
А телефон десятий день мовчить.
Ніхто не знає мук, що гірше смерті,
Коли лиш безвість стукає у дім.
Та сторінки у Псалтиря потерті,
Бо молиться вона усім святим…

Алла Боровська