З початком повномасштабного вторгнення у нас багато що змінилося. Але не міняються люди, які своїми довгими язиками можуть вивести з себе будь кого.

Я – фотограф! І це моя основна і єдина робота! Але дехто вважає, що працювати я не маю права, як і мої колеги-фотографи, а ще музиканти, ресторатори, ведучі, бьюті-майстри, та інші власники бізнесу, який не стосується критичної інфраструктури,  бо: “в країні війна і нема чого веселитися”.

Тобто коли ми організовуємо благодійні проекти, збираємо кошти на ЗСУ, закуповлюємо купу потрібних речей і розказуємо про нашу культуру – це все ок. Але не дай Боже, мені захочеться когось пофотографувати і принести ці гроші додому, в сім’ю. Це вже не те що не ок, а й суперечить всім правилам моралі. Бо яке я маю право заробляти і годувати дитину? Мені можна лише плести сітки і донатити. А, точно, ще молитися. Можна хоча б в ПЦУ? Чи то “не справжня церква”?

А звідки донатити? Де брати кошти? Зараз як би не на кожному кроці роботодавці зустрічають з відкритими обіймами.

І, так, мені не соромно дарувати людям щасливі емоції. Навіть під час війни! Можливо для когось це єдиний спосіб зібратися з родиною і хоч трохи відволіктися від страшних подій. Бо ми не знаємо що буде завтра.

Дорогі мої! Ви радійте, що люди остаточно не впали в паніку, а намагаються жити, попри всю цю ї.учу р.сню. Люди залишаються в країні, працюють і підтримують економіку.

Замість обговорювати хто і що робить не так, запитайте себе: “який ваш вклад в перемогу? Що ви зробили для ЗСУ?”

P.S: дякую всім, хто дочитав! Вибачте, не стрималася. Вже так дістали ці всі коментарі і гнівні смайли під постами про фотосесії. Не хочете фотографуватися – пройдіть пост і не пхайте свого носа, куди вам не треба!

Тетяна Антосюк, вінничанка