До пам’ятника видатному землякові поклали квіти.

На Святвечір виповнилося 85 років з дня народження видатного українського поета, перекладача, літературознавця, правозахисника, Героя України Василя Семеновича Стуса, який народився на Вінниччині, у селі Рахнівка Гайсинського району. У обласному центрі поклали квіти до пам’ятнику діяча. Про це повідомляють у Вінницькі обласній бібліотеці ім. В. Отамановського.

Традиційно біля пам’ятника організували акцію-вшанування «На Різдво до Стуса». Працівники обласної бібліотеки, викладачі і студенти Донецького національного університету імені Василя Стуса, громадські діячі та поціновувачі стусової поезії вшанували хвилиною мовчання пам’ять видатного українця та поклали квіти до його пам’ятника.

Справжнього патріота, що виступив проти поліцейського режиму в СРСР, поневолення та утиски української нації, нашої свободи, мови, культури завжди пам”ятатимуть вдячні земляки. Значну частину з 47 років життя провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах. Але не зрадив ані себе, ані свою Україну. «Бути радянським громадянином – це значить бути рабом, вважав Василь Стус. Я ж до такої ролі не надаюся».

Нагадаємо вірші Стуса про Україну, написані в той час, коли українських патріотів КГБ садило да таборів, або знищувало фізично.

О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні
І лазурово простелися,
Пролийся мертвому мені!
I поверни у дні забуті,
Росою згадок окропи,
Віддай усеблагій покуті
І тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,
Спадають гуси до води,
В далеких пожиттєвих ерах
Мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
Де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
Над райдугою голосів,
Ранкові нашепти молільниць,
Де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
І солодавий запах винниць,
Як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд джмелів,
Твої пшеничні руки білі
Над безберегістю полів,
Де коси чорні на світанні
І жаром спечені уста,
Троянди пуп’янки духмяні
І ти — і грішна, і свята,
Де та западиста долина,
Той приярок і те кубло,
Де тріпалася лебединя,
Туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
І бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні,
І лазурово простелися,
І душу порятуй мені.

Сто років як сконала Січ

Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
Пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,
І сподівань, і вір, і крові
Синів, що за любов тавровані,
Сто серць, як сто палахкотіть.

Та виростають з личаків,
Із шаровар, з курної хати
Раби зростають до синів
Своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,
Земля, рабована віками,
І не скарать тебе душителям
Сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,
Ти ще роздерта на шматки,
Та вже, крута і непокірна,
Ти випросталася для волі,

Ти гнівом виросла. Тепер
Не матимеш од нього спокою,
Йому ж рости й рости, допоки
Не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом
Спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці –
Слова шугають над Дніпром.

Ці поетичні рядки актуальні й сьогодні. І будуть актуальними навіть після того, як Україна остаточно переможе страшну смертоносну російську орду. І покладе край столітнім посяганням московії на нашу волю та незалежність, що приносили нам страшне горе, мільйони безневинно вбитих та скалічених душ. Стусові дороговкази відкривали очі українцям, гартували їхню незламну волю і мужність, формували націю. Націю героїв, які кинули виклик імперії зла і обов”язково її здолають.

Сергій Бойчук