ПЕКЛО – це коли приїжджаєш з “НУЛЯ” додому і бачиш байдужі обличчя людей.

ПЕКЛО – це  коли перші тижні засинаєш тільки під звук телевізора або радіо, тому що незвична тиша давить на мозок. Хтось під горілку, хтось під транквілізатори,.. у кожного по-своєму.

ПЕКЛО – це  коли твої сусіди не вітаються з тобою, тому що або соромно їм, або наплювати на все.

ПЕКЛО – це  коли твої колишні друзі по цивільному життю не знають де ти, як ти, що з тобою, і навіть не телефонують. А може і знати не хочуть, хз, свої проблеми вирішують.

ПЕКЛО – це  коли бачиш ужраних в драбадан здоровенних червонопиких ДОВБОЙОБІВ типу чоловічої статі

ПЕКЛО – це  коли в черзі чуєш, як довго, серйозно і на нервах обговорюють якусь не вартуючу ні копійки ХІРНЮ

ПЕКЛО – це  коли сходив на сеанс психо-соціальної реабілітації, на якому соплива, нафарбована в усі кольори веселки, юна матрьошка нав’язливо розпитує, скільки ЛЮДЕЙ ВБИВ ТИ … “ЛЮДЕЙ”, прикиньте …

ПЕКЛО – це  … ще маса багато різних “це” …

ПЕКЛО – це тоді коли тебе засуджують за те, що ти ризикував заради людей, які тепер не цінують твій спокійний сон, які не знають ні болю, ні запахів крові, поту і пороху.

Війна не ПЕКЛО.

ПЕКЛО – це невдячність і неповага.

Ось чому ми хочемо назад. До своїх. Де тебе поважають. Де ти свій серед своїх.

Віталій Білкін