Хто він – той, хто ходив одними коридорами з дик­татором та терористом номер один планети в Крас­нознаменному Інституті зовнішньої розвідки КДБ?

Всі знають Вадима Вітковського як письменника та журналіста. Але про те, що він навчався у Інституті зовнішньої розвідки у Москві і його готували стати розвідником СРСР “під прикриттям” у інших державах, він зізнається вперше…

– Вадиме, як ти потрапив у найелітніший тоді виш, де готували розвідників?

– Думаю, це сталось тому, що в мене була, що називається, найкраща біографія, щоб працювати під прикриттям. Бо у мене була перша професія — журналіст. Як знаєш, я до цього закінчив факультет журналістики Київського університету ім.Шевченка. Працював у багатотиражці, писав книги…

Хто запідозрить, що я в ролі якогось там власного кореспондента телебачення чи інформагентства буду насправді виконувати завдання спецслужб і рахуватись у 5-му відділі КДБ офіцером? Ну, був же путін, за офіційною версією, завідуючим офіцерським клубом у групі радянських військ у Німеччині…

І я мав спеціалізуватись на Німеччині. Путін навчався на цьому факультеті з різницею у курсах… Я прийшов – він випустився… Цей секретний об’єкт знаходився біля Москви.

Там було два факультети, перший, контррозвідки. Це в ієрархії спецслужб нижчий за статусом фах – його курсанти проживали на першому поверсі в загальних кімнатах. І вищий, так би мовити, відібраних для зовнішньої розвідки. Роботи за кордоном. Ми проживали на другому поверсі і по дві людини в кімнаті.

Доленосна зустріч у стінах КДБ

– Зрозуміло, чому… Бо ті, що залишались у країні працювати – це одне. А офіцерів зовнішньої розвідки, які всі мали працювати «під дахом легенди», «світити» категорично не можна було?

– Так. Але саме там сталась доленосна зустріч, яка змінила мою долю…

Із Михайлом Роєм, письменником та журналістом, який довгий час працював за кордоном кореспондентом, я зустрічався у Вінниці. Звідси була його дружина і досі проживають родичі. Захоплювався його книгою «Таємниці інків». Він написав її під час перебування у статусі журналіста в Мексиці. Попрацював там гарно з архівами. Результат вийшов чудовий. Цю книгу навіть публікували у Вінницькій обласній газеті… Ми подружились…

Аж тут йду коридором вузу і зустрічаю його в цьому надсекретному об’єкті під Москвою.

Як? Чому? Пізніше бачу і його кабінет – тут вже він у зовсім іншому образі — полковника КДБ… І викладача цього вузу. Тоді я реально зрозумів, що багато наших колег ось так працюють «під дахом». Тобто, ти працюєш офіційно журналістом, але це легенда така для прикриття. Можеш навіть книги писати, кар’єру в журналістиці робити. Але основна твоя робота – розвідка. Бо ти реально є офіцером спецслужби під присягою. Чи то ГРУ (військової розвідки), чи ФСБ. І виконуєш ті завдання, які тобі ставлять: впливати на маси, значить — впливати на маси, просувати такі-то ідеї – значить, просувати такі-то ідеї, збирати фактаж, фотографувати… Наказ отримав – виконуй. Без всяких обговорень.

– Скажи, а ось ці спецпропагандисти російські відомі, яких бачимо зараз по телебаченню, інших ЗМІ, за кордоном, вони є такими агентами «під прикриттям»?

– Ну, зрозуміло, що так… Там всі вони мають завдання від спецслужб – на яку публіку працювати, що говорити… все. Це ж офіцери, які підготовлені для цього.

– На жаль, Вінниччина тримає лідерство серед високопоставлених зрадників. У найближчому оточенні путіна три ключові військові фігури російських спецслужб – генерали Болюх від ФСБ, Алєк­сєєв від ГРУ і голова об’єднання героїв росії Пегішев, який готує дрг, — виросли на Вінниччині. Вони відповідали за підготовку війни проти України… Ти їх знав? Бо земляки кажуть, що вони приїздили сюди, Пегішев навіть будинок будував. З ним ексгубернатор дружив. Андрій Гижко ділився, що вони приїздили на 70-річ­чя Вінниччини як почесні гості. Болюх приїздив на ювілей класного керівника зі школи №1, яка, до речі, днями померла?

– Ні, не знав, бо якщо вони сюди і приїздили, то, повір, що всі мали відповідні легенди, якщо працювали у цій структурі.

Але ось той Михайло Рой, якого я знав, попри статус розвідника СРСР був величезним патріотом України. І саме в тому, що я тепер не в ролі когось із них, маю в першу чергу завдячувати йому. Моє навчання припало на розпад СРСР.

90-ті роки. Рой якось нас, трьох курсантів з України, таємно зібрав і сказав, що Росія і Україна будуть незалежними державами і він нам радить повернутись до України. Бо там наша рідна держава, а тут ми будемо «затичками». Нас посилатимуть кудись в «діри» — вічну мерзлоту чи на Далекий Схід, в Африку і т.п. Тобто на кар’єрі можемо поставити хрест… Бо до нас довіри не буде. А ще порадив сходити на екскурсію до Луб’янки і побачити, що там робиться…

Я довго думав. І єдиний з тих трьох зважився на рішення це все покинути.

- Покинути Інститут КДБ, факультет зовнішньої розвідки, на який був шалений конкурс, в час, коли тобі за це загрожували катастрофічні наслідки, недовчившись?

- Так. Бо якби довчився, вже мав присягати рф… Хоча у мене ще був рятівний місток. Я приїхав перед тим, як прийняти таке рішення, до Вінниці. Зайшов до начальника управління Євгена Демченка і запитав, чи він мене візьме назад капітаном служби, яким я до Москви і поїхав. «Ти що, болван, що ти робиш? На такій кар’єрі ставиш хрест?»

Але я підготувався… сказав, що не хочу займати чуже місце… Що я зрозумів, що це не моє… І той здався.

Те саме я говорив вже на тій самій Луб’янці,.. куди мене викликали і де я побачив такі великі зірки на погонах, яких у житті не бачив…

Щоправда, випив перед тим чи не пів пляшки того самого корвалолу…

І мене, за моїм проханням, виключили з академії.

- І ти далі продовжив службу вже у СБУ? Скажи, ти, напевно, найбільше з вінницьких журналістів мав доступ до архівів КДБ… а там же таке… Всі ці справи репресованих… Коли ти відкрив їх, заглибився, тобі не стало страшно, що це за контора така була?

– Я не лише все це відкрив, а запропонував начальнику Євгену Демченку книгу написати. Розвінчувальну і викривальну книгу про це все.

Так з’явилась моя книга про репресованих, яких «Меморіал» став реабілітовувати.

- Скажи, ти там бачив прі­звища катів, їхніх рідних? Вони ще були живими?

- Так, і я мав можливість спілкуватись з ними, і вони відверто про всі ці справи розповідали… І скажу тобі, це були такі самі жертви ідеології Сталіна, радянської епохи, як тепер більшість росіян — путіна. Вони гордились, що працювали в НКВС, різних репресивних органах. Були переконані, що ті, кого репресували чи засудили до розстрілу, були справді «ворогами народу».

Наприклад, один із комендантів, хто розстрілював і по 70, і 100 політичних в’язнів у день, жив на розі у будинку, де ми розмовляємо. Вікна його квартири виходили на центральну площу біля драмтеатру…

- А ось ті, хто залишався при владі, чи їхні діти, чинили тиск? Тихий чи явний, щоб правда не випливла?

- Так. І ось я тобі живий приклад. Хоча все піддавалось гласності ніби. Коли я написав книгу про репресованих, мав ще затвердити у 10-ти цензорів. І якщо деякі дали дозвіл, то один із заступників начальника служби написав резолюцію: «Еще хуже, намного хуже, чем Солженицын… не разрешать печатать». І якби він знав, що я ще і офіцер цієї служби, а не просто письменник, то вилетів би з неї дуже швидко…

- Без сумніву, всі вважають, що ти мав найкращі джерела і здобув багаж знань про ставку Гітлера «Вервольф». Ти і книгу про це написав. Скажи, там дійсно є якісь таємниці? Підземелля, натяки та виготовлення секретної зброї чи опромінення його радіацією антифашистами, як писала нині покійна журналістка Луїза Білозерова? Сакральні місця і т.п.?

- Я дійсно опрацював чимало архівних даних і літератури, яка вийшла до цього про «Вервольф»…

Але справжньою удачею вважаю те, що потрапили до моїх рук два секретних томи справи начальника особистої охорони Гітлера генерал-лейтенанта СС Ганса Ратенхубера, який сидів до 1952-го року в радянській тюрмі. Він там все в деталях розповів і про «Вервольф». Чого на Вінниччині зупинився він як начальник охорони, хоча перший варіант ставки був у Лубнах? Бо тут було найменше партизанів. Найбезпечніше. Мінімум спротиву серед населення через радянський довоєнний терор. Поділля ж, особливо через Голодомор, репресії, натерпілось. А німці і школи українські відкрили, і церкви, колгоспи працювали, театри… Люди не чинили великого спротиву. І так довго, 10 місяців, Гітлер у загальному провів у Вінниці, бо їздив на фронт. Не підтверджено, що Гітлер ходив у наш театр, хоча дехто спогади публікував. Але Борман, Герінг, які тут були, ходили, були великими театралами.

Про радіацію – маразм. Я особисто, за завданням керівництва, перевіряв радіацію дозиметром на ставці та в управлінні. І навіть в центрі Вінниці вона була біль­шою… Про окультизм начальник охорони не згадував. Щодо приміщення Ставки, то його описував так: це був куб – 3 метри в землю, щоб було безпечне бомбосховище, і три вгору. Такий собі літній будиночок. Його при відході німці просто підірвали… Тому там немає багатоповерхових підземель… Сенсацій про таємні романи вищого керівництва із нашими жінками і народжених від них дітей у відвертостях керівника охорони Гітлера не зустрічав.

Вразив факт, що вони все знали про вінницьке під­пілля, мали там свою агентуру і контролювали його. Але німецька розвідка зійшлась на думці, що краще нехай діють ті, кого знають, аніж з’являться нові і їх знову доведеться шукати…

Перша моя книга була про партизанів. На основі спогадів одного мого земляка – керівника партизанського руху. Але він, як і інші, хто після війни писав чи розповідав, напридумували таке, що, за висловом Федорова, одного із реальних основоположників партизанського руху, з яким зустрічався, якби це все було правдою, то гітлерівців уже розбили б у 1942-му.

Тому, чесно, мене дуже дивує вивіска на в’їзді до Вінницької області, що Вінниччина – край партизанської слави.

У першу чергу, ми край козацької слави. Ось завдяки цій славі ми дійсно неперевершені. Тому цю вивіску треба змінити: Вінниччина — край козацької слави!

- Скажи, ти ж знав не лише всіх журналістів Вінниці, бо курував цей напрямок роботи, але й агентуру серед нас… Як таких називали — «стукачів»? Тепер ти підполковник СБУ у відставці. Зараз очолюєш Національну спілку письменників у Вінницькій області та комунальне підприємство «Видавничий дім Вінниччини». У твоєму оточенні зараз такі є? Багато хто взагалі вважає, що потрібно розсекретити всю агентуру СРСР… Яка твоя думка?

- Це не потрібно робити. І в моєму оточенні, навіть якби були б такі, не сказав би. Ні в якому разі, на мою думку, не можна і за жодних обставин здавати тих, хто з тобою працював. Це правило всіх спецслужб. Було, є і буде. Бо якщо б так їх запросто «розкривали» – хто б погодився допомагати спецслужбам?

Всі агенти, яких я знав, були патріотами України. І, до речі, саме завдяки агентурі ми зуміли зашкодити масовому перегону до рф десятків літаків, які були тоді у Військово-Повітряних силах України, штаб яких знаходився у Вінниці. Тоді російська агентура активно вербувала українських льотчиків. Мовляв, сідаєш в літак, переганяєш його до росії. За це отримуєш квартиру і далі служиш на ньому вже рф. І так вдалось зрадникам перегнати десь до десяти літаків. А могли сотні.

Скільки ще може бути агентів спецслужб ворога

- Скажи, з твого досліду мало не розвідника, офіцера спецслужб і журналіста, а чому путін напав, хоча це була його катастрофічна помилка?

- Повір мені як людині, яка багато чого знає і розуміє: путін навряд чи напав би, якби в нього тут не було таких кумів, як, наприклад, Медведчук, які його підштовхували до цього. Що тут його люблять, чекають, малювали фальшиву статистику – більшості його прихильників і росії в Україні. Тому, вважаю, що не менша вина за цю війну його соратників із цих кумів та ними створеної мережі…

Ну і ми були, як кажуть «непугані ідіоти». Так як в Україні розбазарили армію, яка дісталась нам від СРСР, і її ядерний потенціал, не розбазарив ніхто у світі.

- Як вважаєш, скільки людей може входити до мережі агентури путіна, завербованої серед зрадників-українців і засланих вже за згаданою нами схемою «під прикриттям» журналістів, громадських діячів, священників, державних службовців у вищих ешелонах влади? В класиці називають 14000-16000?

- Точну цифру, яку використовував і використовує саме у цій війні ворог, назвати важко. Але що ця мережа мала бути і вона мала обплутувати всі сфери життя, а особливо вищі ешелони влади, то це точно.

Я не вірю, що ворог міг розпочати війну, якби не мав в Адміністрації президента, Кабміні, Верховній Раді, інших найвищих ешелонах влади хоча б по одному агенту… Спецслужби ворога вже могли претендувати на рекорд, коли зуміли в Україні мати голову СБУ України Якименка своїм агентом, людину з паспортом громадянина рф. Ну, що тут ще казати…

- Скажи, а їх, на твою думку, вже вичистили чимало, цих агентів?

- Думаю, що ні… Я ось ще знаходжусь в шоці від того, що мій односельчанин з Борівки мав стати гауляйтером Херсона. Як і мої земляки. Навіть відкриті листи, що засуджують його зраду, пишуть. А це ж брат моєї однокласниці. Важко таке усвідомлювати. Але це наша реальність…

Коли верстався номер газети, стало відомо, що розвідником КДБ «під прикриттям» був патріарх РПЦ Кіріл у Швейцарії.

Розмовляла Тетяна Редько