Сьогодні проводжали в останню путь воїна Андрія.

І те, що побачили – просто шокувало. Іде процесія містом. В автобусах, машинах військові…

Центральна вулиця Соборна! Повно людей, особливо на зупинках. Ви думаєте хтось масово ставав на коліна?

Здоровані йшли попиваючи каву, щось «перетирали», дівчата з посмішками «базарили», байдужі тітки валили собі!

Вірите, душа розривалась. Хотілось крикнути «люди, вам що, повилазило?!!!»…

Вони ж там гинуть за вас!

Чи ви хочете щоб і воїни наші так збайдужіли і пустили цю нечисть сюди?

Щоб тут, не приведи Боже, було 10 Буч?!

Далі – більше! Попри те, що за жодних обставин перед катафалком переходити дорогу не радять, як і обганяти, люди перли через перехід впритул до похоронної процесії! Навіть не зупинившись! Яке там на коліна? Жесть…

Автомобілісти на модних тачках з байдужими обличчями просто підрізали похоронну процесію! І ще нервувались, чому це їм сигналять поліцейські машини супроводу…

Люди, ну це ж взагалі!!!

А Ви пробували якось добратись до ритуального бюро на Батозькій по цьому «вічному ремонті»?

В чому причина? У втомі? Але цього ворог лише чекає!

Чи у байдужості? Звідки вона?

Підходять і обурюються військові, що приїхали на прощання із побратимом:

– А ось ми вчора бойового товариша хоронили у Львові.

Піднесли до Ратуші. Такий обов’язковий ритуал. Мер віддав шану, став на коліна як і його підлеглі. А чому у Вінниці не так?»

Його доповнює інший воїн:

– В Немирові і Літині, голови, чи заступники голів громад постійно беруть участь у прощаннях.

А у вас чому ні?…» Не знала що відповісти цим воїнам.

Тому ставлю запитання –  то чому ні?!

Чому ти, Віннице, інші міста та села із схожими ситуаціями, так сховалась від чийогось болю? Думаєш так легше?

Ні! Бо завтра наступить черга, боронь Боже, дітей, чоловіків, онуків чи просто самих тих, хто сьогодні проігнорував похорони іншого захисника…Бог бачить все!

Я не хочу зараз стати такою строгою «облічітельніцею»!

Але прошу – зробіть роботу над помилками! КОЖЕН!

Стати на коліна, розділити біль, поспівчувати, вшанувати?!… Що може бути легшого в цій всенародній війні?!

Бо ж є ще вічне горе, яке похоронкою залетіло в багато домівок героїв!

Вони загинули за Вас!

А вічний смуток і розпач поселився в серцях не ваших, а їхніх матерів, сиріт, дружин…

Далі я просто наведу вам найстрашніший репортаж, який я зробила сьогодні лише з одного найновішого цвинтаря – Сабарова.

– Ось погляньте, це вже другий квартал із нашими побратимами тут. А ще рік тому тут була похоронена лише одна військова, – розповідає офіцер ЗСУ Юлія Щербань.

А я йду цими нескінченними німими  рядами…

І бачу лише море потухлих очей… і шум принизливого вітру, що розгортає прапори над свіжими могилами.

І болото… болото… болото…

Як символ того мокшанського, в яке хочуть втоптати нас! А ще моральним болотом є байдужість! Не піддаваймось їй люди!

Рашисти! Цих чорних кварталів  ми вам не пробачимо ніколи! Світ не пробачить!

Тетяна Редько