Мамо, пробач, за виплакані очі. За біль і смуток у твоїх думках. За те, що в небо дивишся щоночі, шукаєш очі сина у зірках.
За сивину, пробач, на скронях в тата. Я бачу, як болить його душа. Я не хотів у 20 помирати, рано мені відкрились небеса.
Лишилось на землі криваве тіло. Думок нема, ні спогадів, ні мрій. Лиш очі мами свічкою горіли і чути було тихе:
– Сину мій!..
БОГДАНЕ – ти для нас дарунок Бога. В молитві купаний, сповитий щастям був.
Просили, що минали зло й тривога і Ангел твій про тебе не забув.
Ти соловейком щебетав у хаті. Яскравим сонечком сміявся і світив. Завжди веселий, добрий і завзятий.
Хотів все знати і життя любив. І кращого не було в світі сина. Слухав батьків і старших поважав. Казали люди:
– Золота дитина. За що не брався – хист до всього мав.
Спортом займався. Їздив на змагання. Був справедливий, чесний і простий. Повагу мав за розум і старання.
Радість батькам, що син у них такий. Ти був найкращим в світі старшим братом.
Племінником, і вже хрещеним став. Не забував про справи запитати і завжди з святом кожного вітав.
Не мріяв ти крутим, багатим бути. Чи з неба зірку для себе дістати. Все розумом своїм хотів здобути і щоб жили вічно мама і тато…
Прийшла пора Богдан солдатом став. Присягу дав країну захищати. Додому командир подяки слав, за сина, що зростили батько й мати…
Прийшла Війна. На Схід пішли солдати. “До бою!” – був один наказ усім. Щоб зупинити ворога і ката і не пустити горе в рідний дім.
Богдан дзвонив додому. Посміхався. Казав, все добре і просив чекати. Не нарікав ніколи, не боявся. І обіцяв живим прийти до хати.
Молилися за нього всім святим, молитвами своїми обіймали. Щоб повернувся він в батьківський дім і кулі, у бою, його минали…
Та видно Ангел сина задрімав. Ворожий постріл й біля серця рана. Він наче колос скошений упав.
Колись Бог дав – тепер, забрав Богдана…
Час зупинився. Мама сива стала. Батько в ту мить, неначе, скам’янів. На небі чули, як вона кричала. Здавалось, вітер з нею голосив…
Везли селом. Всі стали на коліна. Сонце зайшло і чорним став весь світ.
– Нехай мене положать в домовину! Вставай, синочку й живи до ста літ!..
Не вірим досі, що його немає. Він там, звідки не буде вороття. В небеснім війську Україну захищає, ту рідну, за яку віддав життя.
Батько мовчить. А мама, щодня, плаче. Цілує фото, де Богдан живий.
– Невже тебе ми більше не побачим?
Як жити нам без тебе, сину мій!?
Летить у сни він Ангелом із неба. Крилом торкнеться мамі, до руки:
– Матусю, тату, вам ще жити треба, для брата, дорогі мої батьки!
Бог знає, де беруться в мами сили.
Хустина чорна і воля сльозам. Вона щодня приходить до могили, коханий син її чекає там.
Несе йому свій біль, свічки і квіти. Розкаже, як без нього день жили.
Не дай нам Боже, аби наші діти, раніше нас у інший світ ішли…
Соломія Українець
