Ця історія про небайдужих людей, які, об’єднавшись навколо однієї мети, можуть творити дива.

Саме так сталося із Ігорем Охріменком — військовослужбовцем із Вінниці, який через бойову травму втратив пам’ять та можливість висловлюватися. Але небайдужий сусід по палаті вирішив йому допомогти.

Ось що розповів киянин Ігор По­ліщук:

— Я цивільний, але за станом здоров’я потрапив в один із київських шпиталів. Там зі мною у палаті лежали двоє військових. Обоє через бойові травми частково втратили па­м’ять. Лише змогли пояснити, звідки вони родом. Один показав на карті Вінницю, ін­ший – Дніпро­дзер­жинськ. Війсь­ковий з Вінниці ще вказав 43. У нього обручка на пальці. Так я зрозумів, що є дружина. У відділенні медперсонал його називав – Іван. По прізвищу — Охріменко.

Мене виписали. Але я вирішив будь-що знайти їхніх родичів, бо лише в колі люблячих людей вони зможуть повноцінно реабілітуватися. Спочатку розмістив фото хлопців та інформацію про них у себе на сторінці у Фейсбук. Але результату не було. Тоді я почав розкидати це оголошення по місцевих пабліках, вінницьким журналістам. І це спрацювало. У той же день мені зателефонував вінничанин і сказав, що впізнав військового з Вінниці. Він і розшукав його дружину та доньку.

Тим самим небайдужим вінничанином виявився Вадим Василевський. Це він розшукав сім’ю пораненого воїна з Вінниці.

– Того дня, як завжди, листав новини у телефоні. У стрічці побачив оголошення з фотографією. За загальними рисами обличчя впізнав знайомого. Пересікалися з питань ремонту автомобілів.  Видно по фото, що дуже схуд. Сумніви ще були, бо ім’я не збігалось. У оголошенні вказувалося Іван, а знайомий – Ігор. Але все ж вирішив спробувати знайти рідних Ігоря.

Тут спрацював принцип «п’ятьох рукостискань». Завдяки товаришам дізнався адресу сім’ї Ігоря. Телефону не було. Тому просто приїхав під будинок і почав сигналити. Вийшла донька Ігоря. Я їй показав фото з оголошення, і вона впізнала свого тата. Тут же при мені набрала маму і повідомила, що батько в лікарні у Києві. Вони були шоковані, адже Ігор давно не виходив на зв’язок. Вони не знали, де він, що з ним. Рідні хвилювалися, але вірили в краще. І тут я приніс таку звістку. Дав телефон киянина Ігоря, і дружина уже від нього дізналася про лікарню, куди госпіталізували її чоло­віка, — розповів Вадим Василевський.

До Ігоря Поліщука телефонувала не лише дружина. З-за кордону дзвонила й мама бійця.

– Вона дуже дякувала, що допоміг знайти її сина. Але для мене найбільша винагорода — це радість самого воїна, як виявилося, мого тезки. Коли я прийшов до нього в лікарню і сказав, що знайшов його родину, показав фото, то у нього емоції били через край. Людина знову повірила в дива! Загорілися очі і бажання боротися за своє здоров’я, — каже Ігор По­ліщук.

Він знайшов рідних  іншого військового з палати. Вже й організував зустріч.

Зі слів Ігоря, й дружина вінничанина днями збирається забрати чоловіка додому. А у родинному колі й одужувати легше.

Тому не втрачайте віри! Шукайте своїх рід­них! І завдяки небайдужим людям обов’язково знайдете!

Коли верстався номер газети, дружина Тетяна повідомила нашому журналісту,  що у Київ її чоловіка привезли з Дніпра, він був у лікарні Мечнікова. Контузію Ігор отримав на передовій у Бахмуті. Зараз вирішується питання про його реабілітацію у Вінниці.

Людмила ПОЛІЩУК