– Найважче в нашій роботі – це очікування на повернення із бойових завдань побратимів-саперів, – розповідає військовослужбовець із позивним «Абат».
Він сапер інженерно-саперного взводу окремого батальйону 120 бригади Сил територіальної оборони Вінниччини ЗСУ.
– Незалежно від місця перебування підрозділу, часто виникає необхідність виконання бойових завдань, як правило це інженерно-саперна розвідка: зачистка позицій, полігонів, обладнання і обслуговування інженерно-саперних загороджень. Це все звучить буденно і зовсім не романтично.
Практична робота досить рутинна і вимагає неабиякого терпіння. Позитиву додає лише те, що вона допомагає зберегти життя бойових побратимів, – каже боєць.
За словами «Абата», їхній підрозділ почав формуватися з початку активної фази воєнних дій. Люди добирались ретельно, на добровільній основі. Інженери, водії, вчителі, електрики, медики, кухарі, будівельники і це ще не весь перелік спеціалістів, які полишили улюблену роботу та стали на захист країни.
Загалом у їхньому взводі кількість дипломів про вищу освіту вдвічі перевищує кількість особового складу. А ще, якщо додати військовослужбовців, які мають попередній бойовий досвід, то нас точно не переможе жодна армія світу.
Робота інженерно-саперного взводу надзвичайно різноманітна. Вона потребує певного рівня технічних знань і специфічних навичок поводження із вибуховими речовинами. Військовослужбовцям довелося багато навчатись і починати з азів. Основна вимога в процесі підготовки – дисципліна і чітке виконання досить жорстких правил.
Парадоксально звучить, але експромти дозволяються лише добре обдумані і підготовлені. Значну частину часу займає самопідготовка, бо сапер, який припинив вчитись, переймати досвід інших колег і особливо досвід ворога має шанс різко закінчити свою не лише бойову біографію.
- У війни очі різні, а у перемоги будуть однакові, - каже «Абат». - На все життя залишились в пам’яті очі люблячої дружини і доньки, які тебе відправляли на війну. Дуже різні погляди жителів Бахмута – від неприхованої неприязні до мольби: «Ви ж нас не покинете?»
Не за віком дорослі очі дітей в укриттях із німим запитанням: «Скільки це ще буде тривати?» Здивовані очі іноземців: «Ми не сподівались, що українці так вперто будуть воювати!» Захопливі очі дітей із Бородянки, що посміхаються скрізь сердечка стулених долоньок: «Дякуємо, що повернулись!» Очі побратимів на алеях Слави від яких рветься серце. Очі війни дуже різні, а очі перемоги у всіх будуть однакові: очі радості і гордості: «Ми перемогли!»
