Красень… Молодий, перспективний, цілеспрямований юнак… Справжній Герой, котрий сам торував шлях до заповітної мрії – служити своїй Батьківщині. Таким був Анатолій Миколайович Лоюк. Таким і залишиться в нашій пам‘яті.

Обірвався рід…Толю не зумів захистити навіть бронежилет. Свідомість не сприймає того, що малесенький осколок якимсь дивом потрапив у самісіньке серце воїна і в одну мить зупинив його навіки…

Побратими всю дорогу до кладовища згадували епізоди з їх спільного з Анатолієм бойового життя. Він завжди був першим. Кожна його бойова участь – то подвиг. Є такий вираз – талант воювати. У Толі був саме такий талант. Свідченнями його професійних успіхів є його нагороди і нещодавнє підвищення: не кожен військовий у свої 26 отримує звання майора.

Толя був справжнім другом, воїном, побратимом… Він був неймовірним сином і дуже люблячим братом. Він мріяв одружитися. Не встиг… Сьогодні не він дарував коханій квіти. Не він різав весільний коровай. Не він квітчав весільне гільце… Все це робили для нього, але уже без нього.

Легких тобі хмаринок, Герою! Твоя рідна Росошанська земля прийняла тебе в свої обійми. І військо твоє відтепер стало Небесним… Жодних сумнівів немає, що ти і ТАМ будеш найкращим. Що і ЗВІДТИ ти оберігатимеш своїх рідних, даватимеш мудрі поради своїм побратимам, піклуватимешся про свою кохану…

Вічна слава тобі, Герою, і Вічна пам‘ять…

Рідні, тримайтеся… Щирі вам співчуття.

Перемога неодмінно буде! Хай пошвидше настане день, коли остання москальська чума піде з нашої землі. Не пробачимо ніколи!

Ірина Лупущенко