Піднявши свій погляд на прапор України, який майорів під пекельним сонцем, я поруч з ним побачила Владислава Побережного. Він був, як зазвичай щирий і ввічливий, але мовчазний. Запам’яталася одна відмінність. Замість його улюбленої вишитої сорочки на ньому була військова форма…

Ми говорили з ним, як і завжди про Україну.  Про її Героїв…Про справедливість і  безмежне бажання зупинити війну. Але, на жаль, саме війна зупинила його життя. Обірвала плани і мрії. Не дозволила повернутися до рідного дому, де залишилося стільки тепла і любові…

Сьогодні Ямпільщина вкотре відчула важкий біль… Адже для багатьох це не просто втрата, це втрата одного із нас…Це героїчне життя, яке ніколи не повернути. Перед пам’яттю якого ми залишаємося у вічному боргу…

Висловлюю щирі співчуття рідним. Вірю, що Господь допоможе вам пройти таке важке випробування.

Схиляю голову перед подвигом нашого Героя. Героя України!

Ганна Сінчак