Майже півтора року неволі, зокрема перебування в катівнях будівлі колишньої Донецької СБУ, позаду. Відомо, що Артем потрапив до рук сепаратистів у вересні 2016 року. Дуже важко йому згадувати про моральний тиск і приниження. Розповідає, як офіцерів катували електрострумом та били до чорного тіла. Як вони, побиті, співали Гімн України. Як при медичному обстеженні лікар бойовиків радів, що в українців здорова печінка. Як наслідок – полонені думали, що їх «пустять на органи».

– Під час розвідувальної операції я потрапив в оточення, намагався відійти, але шанс був лише один – стрибнути з мосту заввишки 20 метрів на каміння. Після того втратив свідомість, – розповідає Артем Крина. – Коли прийшов до тями, вже був в оточенні терористів та російських військовослужбовців. А далі численні переломи та забиття, місяць лікування та операції. І полон… Щоденний раціон більшості полонених складався зі сніданку – трьох-п’яти ложок пісної каші, кружки окропу. Таке ж меню і на вечерю. Побиття були невід’ємними складовими обіднього часу…

Свого часу російські ЗМІ показували сюжет із нашим Артемом, де дали йому можливість зателефонувати коханій та мамі. Голос хлопця тремтів, він постійно повторював, що любить їх. Як розповіли волонтери, одного разу мама таки поїхала в “ДНР” на зустріч зі своїм сином. Що вона там пережила — досі таємниця, подробиці якої не розповідають… Найближчим часом боєць проходитиме курс реабілітації у військовому шпиталі, відновлюватиме здоров’я у відпустці, плекає надії на майбутнє – рветься на передову…

– Душа ще не на місці. Хочеться вірити комусь, але поки що це важко. Часто бачу людей у камуфляжі, але відразу розрізняю, хто з них воював, а хто ні. Одне з найяскравіших вражень після повернення – коли вперше побачив племінника-малюка, і свої перші в житті кроки він зробив саме мені назустріч. Я знову піду служити, бо кожен має робити те, що вміє, і зараз моє покликання – бути серед захисників України. Пам’ятаєте, як в Івана Франка: «Дух, що тіло рве до бою», – додає воїн…

Віталіна Володимирова