В яру – хати, а до небес – городи.
А поза ними – вишні й цвинтарі,
І яблуні, що вже давно не родять,
І навіть не цвітуть, такі старі.

Так легко знову пам’ять розворушить,
Немов пригасле вогнище оте,
Там досі – я,  немов  колюча груша,
Що на межі над урвищем росте.

Там досі – я, хоч скільки пережито,
Хоч все уже у пам’яті на дні, –
Волошкою на дідовому житі,
Що колосками кланялось мені.

Так біло-біло світиться з нізвідки
Мій вічний, мій незамутненний світ:
Сніги узимку, аж хатів не видко,
А навесні – хатів не видко – цвіт.

Люблю, живу, і вічно буду жити,
Як ця сільська невицвіла краса,
У джерелі, у райдузі, у цвіті,
У пам’яті, у слові, в небесах…

Тетяна Яковенко