Валентина Бойко:
– Пахнуть у Ліоні майори
Скільки їх, вірних синів України, роботящих і талановитих, знищено під час сталінських репресій. Скільки доль людських не відбулося! Скільки дітей не народилося! Скільки земляків, мов перелітні птиці, вимушені були рятуватися від безпідставних репресій і покидати рідні місця, шукаючи собі прихистку і укриття від більшовицьких куль за кордоном! Скількома тілами наших героїв, мов добірним зерном, засіяні цвинтарі й кладовища на чужій землі!..
Скільки дітей і внуків запитують у своїх батьків і дідів, бабусь у Польщі, Франції, Румунії, Ізраїлі й далі, за океанами, у США, Канаді й Аргентині:
-Хто ми? І звідки ми? Хто були ваші батьки й діди?!..
Так було і в житті француженки з українським спадковим корінням Марі-Франс Клер, авторки книги спогадів «П’ять майорців для мого незнайомця». Названоі романом, з епіграфом «Люди, не вбивайте один одного», вигравіруваним на холодній скалі в Карелії, поруч із братською могилою вбитих еНКаВеДистами мучеників Соловецького табору.
Книгу Марі (у книзі вона – Наталі), присвятила Мішель, Катрін та Івану, а також матері, «моїм українським» бабусі Марусі й дідусеві Зиновію.
«Все, що Наталі розповідає своїм онукам в цій книзі, Марі-Франс Клер давно хотіла розповісти своїм читачам. Адже дорослі французькі читачі, коли мова заходить про Україну, часто поводяться, як діти. Занадто вони мало знають. І ось ця книга – прекрасний приклад того, як можна в захоплюючій і поетичній формі розповісти читачеві про те, що його, можливо, раніше ніколи і не цікавило: про далеку країну і її трагедії, про нитки людських доль, що зв’язують Францію та й будь-яку іншу європейську країну з Україною. Про те, що відбувається в Україні зараз,» – написав у передмові до книги відомий письменник Андрій Курков.
А потім і я дістав з Франції, від пані Марі, вісточку: «Я народилася у Франції, але Україну завжди носила у собі, спочатку таємно, тому що моя мати і мої діди ніколи не говорили про своє минуле вигнанців і про дорогу країну, назавжди втрачену… Україну в собі я зберегла, таємно, але гордо! З віком, а особливо після здобуття Незалежності, я почала цікавитися поточними подіями в Україні. Але саме Майдан відкрив мені очі і допоміг звільнитися від ностальгії старомодної, переданої моєю родиною!
У листопаді 2013 року, коли сотні тисяч українців, не лише за паспортом, а й українським духом, приїжджали з усіх усюд, навіть з Канади й США, – зібралися в Києві, на Майдані, щоб «боротися за краще, європейське майбутнє своєї землі», Марі дістала зі старої родинної шкатулки срібний дідусевий перстень із зображенням Тризуба, одягла його на палець і перечитала слова свого дідуся Зиновія, старшини армії Української Народної Республіки, який воював проти більшовиків з 1917 року до 1921-го року, щоб захистити щойно здобуту, давно вимріяну Незалежність України: « Культура України є складовою частиною європейської культури. Вона не має нічого спільного з Азією».
Що знала Марі про свій рід? Небагато. Що українські бабуся Марія і дідусь Зиновій, а також їхні батьки, прадідусь Тит і прабабуся Ірина Добровольські, мали будинок – «хату» – під Липовцем, на Вінниччині, «оточену великим садом, де Ірина вирощувала майорці та мальви».
«Це була кругла клумба між двома деревами… Маруся скрізь сіяла квіти, які вона вирощувала з пристрастю: червоно-білі жоржини, космеї… Були також соняшники і маки, які бабуся вирощувала заради насіння… Але найбільше сіяла рожевих та оранжевих майорців, які я особливо любила, тому що вірила, що вони – вічні…».
Дідусь Марі «…був зажурений і полюбляв залишатися на самоті. Лисий, з великими козацькими вусами… під час війни дідусь перехворів на тиф… іноді він брав солом’яний бриль та великий полотняний мішок, виходив зі своїм загостреним ціпком на палюче літнє сонце – ходив у поле збирати колоски, що залишилися після жнив. Нам не дозволялося йти за ним…
Коли він переїхав до Франції у 1924 році, то два роки не мав жодної звістки від своїх братів… Відомо, що у Зиновія було четверо братів… Він знав, що частину родини вивезли до ГУЛАГу…»
Йшов у далекі світи Зиновій з нехитрим скарбом: старий компас ( очевидно, щоб краще орієнтуватися, якщо доведеться добиратися незнаними шляхами), срібна ложка з вигравіруваним словом «Кавказ», молитовник з багряною оксамитовою стрічкою-закладкою (вірив, що Господь Бог допоможе у дорозі і збереже його рідних в окупованій більшовиками Україні)…
Дуже надихала Марі при написанні роману-сповіді книга Світлани Алєксієвич, Нобелівської лауреатки, «Кінець червоної людини» (Київ, «Дух і Літера», 2014 р.), з 1991 по 2012 роки вона вислухала історії сотень свідків, «принижених, ображених, добрих і не дуже добрих людей, матерів, депортованих разом зі своїми дітьми, нерозкаяних сталіністів, які, незважаючи на існування ГУЛАГу, продовжують стверджувати, що «це була велика епоха…»
Тоді, каже Марі, вона, народжена у Франції, особливо гостро відчула себе українкою і попрохала своїх знайомих – Людмилу, яка була на Майдані, і Валентину Бойко-Самандас, кандидата медичних наук з Вінниці, розшукати у Державному архіві Вінницької області свідоцтва про народження своїх дідуся і бабусі, які спочили відповідно у віці 68 і 64 років.
Їй захотілося побільше дізнатися про своїх предків з України, що боролася за свою Незалежність у 20-ті роки минулого століття і героїчно борються знову з московськими окупантами…
Читаючи книгу Алєксієвіч, без надії сподівалася хоча б словечко знайти про своїх рідних і…не знаходила! Жодної звістки не було і від Людмили, а також з вінницького архіву. Зате зустріла в Інтернеті море інформації про російське ембарго на українські зернові й картоплю, на французькі сири, фінську рибу, польські яблука… – Москва воювала так з тими, хто допомагав Україні перемогти!
Згадувала розповідь бабусі, що коли вона їхала до інтернованого чоловіка у Польщу в жовтні 1920 року (червонопузі окупували вже Київ), то у холодному вагоні її зігрівали спогади «про рожеві майорці та про вишні в саду в Липовці, про аромат лип у цвіту на вулицях…»
Мама Марі народилася у квітні 1921 року в Каліші, її охрестив православний капелан армії УНР, свідоцтво про хрещення довго слугувало їй… свідоцтвом про народження, а першим дитячим ліжечком-колискою був…ящик з-під мила, його бабуся Маруся чомусь називала… «труною»!
У таборі для інтернованих у Польщі вояків армії УНР жилося їм дуже важко. Усі свої збережені персні Маруся проміняла на їжу ( перстень – мішок змерзлої картоплі), сушених бананів і арахісової олії не могла їсти до кінця своїх днів; увесь час протягом трирічного перебування у Польщі жили надіями повернутися в Україну, що залишалася «більшовицькою і радянською» – ніхто тоді у Світі не допоміг їй продовжити боротьбу й перемогти! У таборі бабуся Марі зустрілася зі своїм братом Іваном Добровольським, інженером-хіміком на миловарному заводі. Це він приніс їм того ящика, що став матері…дитячим ліжечком-колискою!
У той час капітан Шарль де Голь, майбутній Президент Франції, формував у Польщі нову польську армію. І дідусеві Зиновію пропонували служити у ній унтер-офіцером, але він вірив (1920-1921 роки) у повернення додому і не погодився: «Краще я буду тут робітником, але не зраджу своєму прапору!..» Це, до речі, і врятувало його згодом, бо міг би бути розстріляним більшовиками разом з 22000 польських офіцерів у Катині.
І коли матері Марі виповнилося три роки, вони дісталися спочатку Данцинга. Потім – Балтійським та Північним морями. У Гаврі сіли на потяг до Парижа. До отримання французького громадянства у вересні 1938 року, живучи у Парижі, навіть меблів не купували, бо збиралися повернутися в Україну…
Мама Маруся пробувала писати своїй матері в Липовець, але усі її листи повертали зі штампом «Відмовлено на кордоні» – так діяла опущена СРСР «залізна завіса»!
Якось тато приніс журнал українських емігрантів «Тризуб», число 14, від 17 січня 1926 року, з передовицею Симона Петлюри: « Наше місце – в Європі… Так, так, ми – європейці, європейці територіально, фізично, психічно; європейці своїм світоглядом, своїми традиціями, що їх полишили нам у спадщину минулі покоління. По Західній Європі розкидано стільки слідів наших безпосередніх і міцних зв’язків з Заходом, що їх обірвала на якийсь час тяжка історична доля України…»
Тим часом надійшла відповідь з вінницького архіву: «…У документах колишнього УКДБ УРСР по Вінницькій області є слідча справа за 1938 р. на Ямкового Костянтина Михайловича, 1898 року народження, українця за національністю, уродженця і мешканця с. Синарна Іллінецького району Вінницької області, який до арешту працював бригадиром у колгоспі…
Заарештований 20 березня 1938 року за звинуваченням, передбаченим ст. 54-10 КК УРСР. Постановою трійки УНКВС УРСР у Вінницькій області від 20 квітня 1938 року засуджений до 10 років виправно-трудових таборів. Подальша доля невідома.
Постановою Президії Вінницького обласного суду від 17 червня 1964 р. Ямковий Костянтин Михайлович реабілітований…»
Це був брат Зиновія, який у віці 40 років пропав безвісти…
Подруга Людмила з Києва перешукала у телефонних довідниках абонентів з прізвищем «Ямковий». Проаналізувала, з багатьма зв’язувалася і не знайшла навіть нічого схожого з родиною Костянтина, хіба що прізвищами. Поїхала у Синарню, там їй порадили звернутися до отця Володимира, майданівця від січня 2014 року і краєзнавця…
І їй пощастило! Отець Володимир, ремонтуючи церкву, знайшов під храмом сховок, а у ньому – металевий ящик, схований колишнім священиком отцем Богданом Гришиним. У ньому лежали сховані… золота чаша для причастя, ікону і… сповідь прихожанина Бориса: «Синарна, 21 травня 1938 р. Я, Богдан Олексійович Гришин, народився у Вінниці 15 квітня 1862 р., священик переслідуваної парафії, передбачаючи свою неминучу кончину, сповідую перед Богом усі мої гріхи і молю Господа прийняти Його великою милістю нечисту душу Його смиренного слуги.
Господи Ісусе, прости мене за те, що я зрадив таємницю сповіді, зробленої мені на смертному одрі нещасним грішником. Але на його прохання я це записав…
…чотири дні тому мене викликали до ліжка хворої людини, товариша Бориса Д. … Він попросив мене про таїнство покаяння. Потім змусив пообіцяти записати історію його життя, щоб збереглася пам’ять про невинних людей, які загинули з його вини…
«Отче, вислухайте мене…Я посіяв пекло на землі, я заслуговую вічного пекла… Працював батраком тут, у Синарні. У 1918 році став більшовиком. Мені довелося шпигувати за кулаками, багатими селянами… Я заздрив тим, у кого було все: земля, сім’я, майно… Пан, на якого я працював, був жорстоким. Мені ледве вистачало на їжу. Всякий раз, коли була можливість, я тікав до сусіднього маєтку, до Ямкових. Пані Ямкова була дуже добра: часом давала мені бутерброд із шинкою, а іноді й шматок ковбаси. А також старий одяг її сина Костянтина: ми були майже однолітками.
Одного вечора, коли зголоднів, я пішов до них. Я зайшов на кухню, вони усі були там: батько, мати, п’ятеро синів та старша сестра Олена. Всі зібралися навколо Ксені, наймолодшої доньки, яку я таємно любив. І вони сміялися! Вони сміялися! Вони обідали опівдні у панотця. На столі у нього лежала банка з «Extrascharfer Senf” («Надміцна гірчиця» – нім.). Паніматка мала німецьке коріння! І Ксеня з’їла повну ложку гірчиці… у моєї Ксені виступили сльози на очах, а обличчя почервоніло…
Згодом, мабуть, у 1934 році, я познайомився з вінницьким чекістом. Він давав мені гроші в обмін на інформацію… Отримані дані йшли до НКВС, де заповнювалися картки, – так звані характеристики…Для мене це була легка робота, завдяки якій я міг прогодуватися…
У 1920-х, прости мене, Боже, я заповнив невелику довідку на родину Ямкових. Через вісімнадцять років НКВС витягнув його… 13 березня дізнався про цю характеристику в кабінеті мого начальника: «Родина Ямкових, що проживає у селі Синарна… Антирадянська поведінка. Екс-кулаки… Споживання заборонених імпортних харчів. Саботаж радянської економіки…»
Молода сестра Зиновія – Ксеня славилася своїм вишиванням, вона навіть винайшла власну техніку вишивання води і квітів й вишила обрядовий рушник для старшого брата Зиновія: «Гірлянди з червоних квітів, що пливуть кучерявими хвилями чорної води; над квітами, між двома жовтими сонцями, що схожі на пропелери, дві, повернутих одна до одної, пташки з довгим пір’ям, яскраво вишитим червоним, синім і зеленим кольорами: «Бережи, Зиновію, цей рушник. Іншого такого нема… Такі ж візерунки я вишила на святковій сорочці Костя… Але ж і ви, братики мої, – одні… одні… одні…»
Такий точно візерунок носив на вишитій сорочці ще її один брат – Костянтин!..
Коли восени 1917 року Зиновій приїхав з Києва у Синарню комісаром Генерального штабу Центральної Ради, відповідальним за встановлення кордонів Незалежної України на румунському фронті, то якраз родичі мами з Німеччини надіслали посилку, і там справді була німецька гірчиця «Extrascharfer Senf”… Про це й доніс НКВС той невідомий сповідальник Борис, який став пізніше чекістом, завжди ходив з пістолетом ТТ, називав його «рабочим инструментом НКВД»: «Ми зв’язували руки арештантів за спиною і по черзі вели до зони мийки машин НКВС. Посередині двору була каналізаційна решітка для зливання води. Коли в’язень прибував, його страчували пострілом у потилицю. Він падав на землю, кров стікала у каналізацію…»
Пошук в Україні слідів Костянтина тривав… В СБУ знайшли звіт іноземних судмедекспертів, які у травні-червні 1943 року, 80 років тому, досліджували таємні кагати-могили вінницького парку, була й пачка трофейних фотокарток… Залишки тіл, деякі із зв’язаними руками, оголені, з проламаними черепами… Із 1670 досліджених пощастило ідентифікувати лише 679 тіл…
«… мати знайшла в’язаний светр, дружина впізнала латку, яку пришила до піджака, наречена – вишиті нею монограми на хустинці. Тогочасна газета «Вінницькі відомості» щодня публікувала імена упізнаних жертв. Я уважно вивчила цей список. На жаль, ім’я Костянтина Ямкового там не фігурує…»
Марі до болю в очах вдивлялася у фото… «…чоловічі блузи, френчі, вишиті на плечах і спереду, нашвидкуруч випрані.., щоб виявити візерунки. На кожній блузі різні орнаменти… А цей візерунок… Запаморочення. .. Не може бути! І все ж – чітко розрізняю гірлянди квітів, які стали сірими розмитими темними хвилями. А над квітами, між двома дуже блідими пропелерами, все ще можна розгледіти двох обернених одна до одної пташок… Візерунок Ксені. Візерунок рушника на іконі. Неймовірно. Вишиванка Костянтина…»
-Він прийняв смерть на самоті, – пише мені мадам Марі-Франс Клер з Франції. – Нікого не було поруч, щоб закрити очі лагідною рукою; не знайшлося жодної жінки, яка б ніжно омила тіло і востаннє погладила його русяве волосся; нікого, хто б одягнув в останнє вбрання – шлюбний костюм – і поклав його тіло у липову труну, зроблену з дерева, посадженого перед хатою в день хрестин; нікого, хто би пробув ніч з померлим і провів в останню путь молитвою…
Хто розкаже про нього? Хто згадає Костянтина і роками супроводжуватиме біль живих, допоки той не вщухне?..»
…З пам’яті Марі не йшов виявлений священиком під храмом Божим сховок зі сповіддю грішника…
…А у містечку Домбалі, там, де 1939 року,перед гітлерівською окупацією, дідусь Зиновій закопав у просмоленому мішку свій і її револьвери, морський кортик з тризубом, документи і фото в однострої старшини армії УНР, – Марі побувала 2003 року. Бродила місцевістю і ніяк не змогла розшукати того місця.
Можливо, й досі десь під одним із нових будинків лежить закопаний Зиновієм мішок з документами. Лежить до часу, як і колись під церквою у Синарні, чи десь в упівській криївці на заході України…
Вадим ВІТКОВСЬКИЙ,
Заслужений журналіст України
