В її класі 9 діток. Батьків, що свідомо вирішили в час війни залишатись з Україною. Решта – розлетілись біженцями по світах.
Щоразу цвяхом в серце є її слова: – Я ніколи не знала миру. І в рік війна. І в десять…
Бомбосховища вдома і школі – це вже її реальні будні! І вона вже знає як пролітають поряд смертоносні ракета чи шахед!
А новий рік розпочався для неї із вибухів ракет поряд і вибитих хвилею від вибуху вікон і дверей у квартирі!
Це дуже боляче. Дуже! Ще болючіше, що вона не за роками розвинена дівчинка і з життєрадісної і впевненої стає замкнутою і посмішка все рідше сяє на її обличчі. Вона бачить ці воєнні будні і вміє читати та шарити в інтернет-просторі…
Але вона знає тепер, як і її семирічний братик, що найзавітніше бажання – це перемога її країни і мир! Які тут Діснейленди…
Як же подорослішали наші діти і онуки під час цієї клятої війни. І скільки вони побачили того, чого дітям бачити не бажано.
Вони тепер діти війни. Якими були наші діди… і їхні діди.
Війни з одним і тим же ворогом!
Але ж приспали, дозволили забути пропагандоси «сказаннями про вічну дружбу»!
Тому ми маємо перервати цей ланцюг! Чуєте?! Порвати ці пута ілюзій! Раз і назавжди!
І хоч це надважко бачити сповнені тривоги очі найрідніших дітей і онуків, і так рідко посмішки… ми вирішили залишатись з Україною. Так,
наші діти бачать і знають те, що з дитинством несумісне!
Але чи потрібно їх заховати від цього страшного видовища?!
Чи не бачачи це все вони зможуть вирости і захистити Україну від ворога, який як і тепер і сто років тому буде «скалити зуби на Україну»?
Чи краще, щоб виросли наші діти і онуки «в невіданні», і їх знову убаюкали «піснями про дружбу»?
А потім вони свою молодість чи зрілість проведуть в окопах ще страшнішої війни? Як тепер кращі сини України?
Ну не захистять свою країну діти, які не побачили вочевидь цю війну. Не захистять! З такою імперією зла по сусідству.
Залишатись – наше рішення таке. Але я жодним чином нікого не засуджую.
Війна – найстрашніше, що може статись.
І рецептів як чинити - вона не виробила.
Кожен слухається свого серця, совісті і честі… ну і грань ризику треба враховувати - на передовій фронту дітям точно не місце.
Низький уклін нашим дітям війни!
Колись таким був мій татко.
Скільки пам’ятаю, він розповідав про неї нам і онукам. Ось і наші діти і онуки тепер стануть на століття живими свідками цього зла. І оспівувачами подвигу свого народу! Також на століття! Тому нехай ростуть, живуть довго і примножують славу нашої незалежної України! Наші найдорожчі крихітки, наші Сонечка! І нехай з їхніх вуст лунає Слава Україні навіки!
…Навіть коли нас не стане! Вони продовжать!
І ще - ви теж Герої, наші українські дітки!
І ти, Соломіє! Знай це завжди!
Тетяна Редько
