Рідні  27-річного загиблого  Олега Шпура із Козятинщини пожалілись на нелюдське ставлення до тіла воїна, доставленого на щиті місцевим журналістам. Ось що вони розповіли «Віснику Козятинщини:

— МИ зіткнулися з дуже неприємною ситуацією під час похорон сина Олега, — ковтаючи сльози, розповідає мама Наталія Іванівна, —мало того, що впродовж перших восьми днів травня у нас був шок то від однієї, то від іншої звістки військових. Бо спочатку нам повідомили, що син пропав безвісти. Ми кинулися шукати його самотужки по соцмережах, а вже через кілька днів, а саме 5 травня, дізналися, що він загинув.

Можете уявити наш стан. Мало що в той час могли розуміти і думати. А лише з нетерпінням та страхом чекали, коли привезуть тіло сина. 7 травня нам повідомили, що він уже в козятинському морзі, і попросили, щоб ми купити труну та залишили її у ритуальній службі, щоб сина могли підготувати до похорону, який був призначений на другий день (від редакції – кошти за труну рідним повернули). А тут вранці о 8-й телефонують військові: де гроб? Виходить, що ніхто сина й не готував так як потрібно до похорону. Бо вже о 9-й виїжджали. Ми з донькою попросили, щоб відкрили труну, аби побачити сина. Запитують: ви витримаєте? Кажу – так. Ми почали плакати. Нам відкрили.

Це був наш Олежка. Але було темно і не все ми могли роздивитися, що побачили вдома, коли відкрили гроб вдруге. Вдома ми просто жахнулися. Виявляється, його ніхто не мив, просто нашвидкуруч одягнули нову військову форму і закрили труну. Волосся непомите, все засохле у крові, кров запечена на вусах, руки в пилюці і крові, шия вся грязна, лише обличчя витерте.

Ну ясно, дитина була вся пошматована, обличчя посічене осколками, носик побитий, але хоч би лейкопластирем заклеїли рани. Його як привезли з Бахмута, так, мабуть, і поклали в труну. А потім видали гроб і морг закрили. У такому стані ми його похоронили. Тому хочу звернутися до усіх матерів, дружин, чиї сини або чоловік загинули на фронті — щоб вони дивилися, в якому стані їхню дитину чи чоловіка відправляють в останню дорогу.

ІНША проблема, з якою стикнулася родина, кажуть, байдужість людей. За словами матері: коли їхали по Козятину — жоден перехожий не став на коліна, хоча бачили, що везуть загиблого. Адже їхало 5 автомобілів, перші поліцейські, далі військові, потім машина з тілом загиблого, на якій розвіювався прапор, і далі ще дві машини. Але всім було байдуже до цієї траурної  колони: люди їхали, йшли повз, як ніби це так і треба.

— Ніхто не став на коліна. І лише коли в’їхали у Флоріанівку — сина зустрічали живим коридором аж до нашого будинку у Йосипівці, — розповідає далі Наталія Іванівна. — Ми в минулий четвер були в Козятині, коли хоронили ще одного загиблого. І та ж історія. Їде траурна колона, з поліцейськими, військовими, прапором — і жоден не став на коліна. Одні ми з донькою зупинилися автомобілем, вийшли і стали на коліна. Одні. Ніхто не послідував нашому прикладу. Невже ми живемо у різних світах? За що воюють і гинуть наші сини? Хіба не бачать, що відбувається в Бахмуті, де у хлопців земля під ногами горить. І вони стоять, вони захищають, хоча розуміють, що кожна хвилина для них може бути останньою. Стоять до останнього подиху... Невже людям байдуже, скільки покладено життів молодих людей, яким ще жити і жити, — а їх уже нема. Аби ми жили в мирній країні. Я в тому числі втратила сина. І коли кожна мати отримувала квіти від своїх синів на День матері. Я навпаки, несла квіти сину. На кладовище. Це все, що мені зараз залишається робити. Хочеться криком кричати. Невже не можна стати на коліна і віддати шану тим, хто ціною життя відстоює мир у нашій країні? Люди, отямтеся!.., - закликає мати героя. І ми приєднуємось до її слів.

Бо коли одні плачуть, другі скачуть, то це вже не людське суспільство. А стало якесь шакалів.

Андрій Власенко