Модна Панянка запитує:

– Скільки хочете за відро полуниці? Бабуся продавець відповідає:

– 120 грн, прошу пані.

– Я беру за 100 гривень або я йду, – впевнено стверджує панянка.

Бабуся відповідає їй:

– Купіть за ціною, яку хочете, пані… Мені потрібні ці гроші, щоб жити.

Пані купила за договірною ціною і пішла з почуттям перемоги. Вона сіла в свою елегантну машину і, через пару годин, пішла в модний ресторан зі своєю подругою. Вони вибрали з меню все, що хотіли. Організували інстафото, поїли трохи, залишивши на столі багато з того, що замовили… Таким чином, вони оплатили рахунок, який становив 1300 гривень. Дами заплатили 1500 гривень і сказали власнику шикарного ресторану, щоб решта була в якості чайових.

Ця історія може виявитись абсолютно нормальною для керівника розкішного ресторану, але дуже несправедливою для продавця домашньої полуниці, вирощеної на 5 сотках дачної ділянки з важким доїздом до міста, особливо в спеку. Питання в наступному: «Чому ми завжди повинні показувати, що у нас є сила, коли ми купуємо у нужденних?» І чому ми щедрі до тих, кому не потрібна наша щедрість? Одного разу я прочитала аналогічний пост, в якому автор згадував слова свого батька: «Мій тато купував товари у бідних за високими цінами, хоча він не потребував цих речей. Він іноді платив їм більше. Одного разу я запитав його:

– Навіщо ти це робиш, тату?

Мій батько відповів:

– Це благодійність, загорнута в гідність, сину мій!

(«Я знаю, що більшість з вас не поділиться цією публікацією, але якщо Ви одні з тих, хто до сих пір читає, тоді це повідомлення про вчинок милосердя зробить додатковий крок в правильному напрямку»).

Завжди намагаймось бути вдячними!

Ольга Паранюк