Десятки тіл. Все побите осколками. Розбита зброя, використані і не використані набої.

Посічені дерева. Запах смерті. І сама смерть навколо. На цих декількох квадратах полягло море люду.

Спочатку вороги перли мʼясними штурмами і лягали один на одного. До речі, лежать і досі. Потім вперед після прицільного артобстрілу пішли ми.

Знову багато вбитих ворогів, але полягли і наші. Хтось зірвався на міні, когось зачепило кулею чи осколком.

Поле болю. Це маленький контрнаступ. Мікроскопічний. Для більшості непомітний. Якісь сотні метрів звільненої землі.

Бій не кіношний і не мультиплікаційний. Цього разу вдалий. Але буває по-різному.


Тому, коли запаслися попкорном очікуючи з нетерпінням бліцкригу, краще в цій паузі (яка на вашу думку затягнулася невиправдано) помоліться краще за хлопців, яким іти в атаку. Наслідками якої буде подібна картинка.

І в розрахунках між нетерплячкою і гарячкою (бажано вже) звільнених територій (бажано швидко) та хлопцями яким це робити (і які платитимуть потом і кровʼю) мені як звичайному солдату хотілося б щоб цінність солдата була вища на цій шкалі за цінність часу і території.

Бо буде збережено армію - будуть відвойовані території і зроблено це в розумний термін.

Повірте, нам як нікому хочеться додому. Але не ціною життя побратимів. Тому не чекайте наступу.  Докладіться щоб він був успішний…

Юрій Сиротюк