Сьогодні – професійне свято українських журналістів. Але причин для святкового настрою небагато.
Бо клята війна чи не щодня забирає кращих наших колег, знищує професійні журналістські колективи, відбирає у громадян України право на об’єктивну інформацію.
Прикро, що до цього наступу на Свободу слова в Україні опосередковано долучилася і влада. У неї знаходяться колосальні ресурси та механізми для підтримки приватного бізнесу олігархів. Як, наприклад, з електроенергією.
А хоча би якоїсь справедливої уваги до небагатьох, ціною неймовірних зусиль журналістів, збережених незалежних друкованих ЗМІ у державі за півтора роки повномасштабної війни так і не знайшлося.
На державному рівні навіть не було жодної реальної спроби поговорити про якісь хоча би скромні дотації для газетярів, хоча папір та інші витратні матеріали з початку війни подорожчали втричі.
Кабмін так і не врегулював наші фінансові стосунки з “Укрпоштою”, яка навіть на час війни ні на одну копійку не знизила свої комерційні 42 % від реалізації.
Нікому не прийшло в голову на вищих щаблях влади, що схема мобілізації для засобів масової інформації має бути особливою. Бо це не звичайне виробництво, на якому не так складно замінити когось із працюючих. Друковані ЗМІ це особлива галузь. Тут, навіть, випускника профільного вишу потрібно ще три роки робити журналістом. Тут роками потрібно вчити друкарів, верстальників. А, найголовніше, тут кожен повинен мати Божу іскру, талант. І щодня такі не стукають у двері редакцій, котрі і без того до критичного мінімуму скоротили свої штати.
Зрозуміло, що усім важко, бо війна. Але прикро, що не всім однаково образливо. Особливо буде образливо нам, якщо всі наші зусилля та ресурси, витрачені на побудову цивілізованого демократичного інформаційного простору у нашій європейській країні, війна та зацікавлені “Господарі життя” злижуть, наче язиком.
Але тоді ми знову повернемося у 90-ті, бо правдиво сказати якого нового монстра при владі можемо виплекати без незалежної журналістики буде нікому.
Хоча, на власний піар та щоденну пропаганду і монополію інформаційного простору, чиновники знаходять мільярди. Власне, як це було завжди. На жаль, попри війну і декларацію єдності, “клуби за інтересами” красиво прибирають до рук втричі збідніле незаангажоване українське медійне середовище.
Але ми обіцяємо триматись до останнього у цій страшній війні на три фронти. З рашистським окупантом, який своїми фейками намагається деморалізувати український народ. З цинічними покидьками при владі, які наживаються на цьому всенародному горі і з дурнями, які не вникають в те, яка страшна трагедія відбувається в нашій країні…
А сьогодні ми низько схиляємо голови, вшановуючи подвиг наших героїчних колег, які у цій війні, віддали своє життя за Свободу слова і справедливу українську державу. Сьогодні ми щиро дякуємо нашим колегам, які, не очікуючи повістки, серед перших стали на захист України.
Дякуємо вам, Наші Журналісти Роман Ковальський, Тетяна Дубогрій та Михайло Будзиган та всім українським медійникам, які у складі ЗСУ дають відсіч окупантам.
Шановні наші колеги, українські журналісти, мусимо триматись. І будемо вірити, що ми ще повоюємо разом і на інших двох фронтах. Бо, попри найважчі випробування, об”єктивна та незалежна українська журналістика таки стане повноцінною четвертою гілкою влади, справжнім Цербером демократії. Адже заради цього ми ідемо з щирим словом до людей, яким за Конституцією належить влада в Україні, і які вже зробили свій вибір – цивілізована, справедлива, демократична європейська Україна.
Анатолій Жучинський,
головний редактор газети “33-й Канал”,
Заслужений журналіст України
