Всім загиблим юнакам, серед них 20 літньому Іллі Єрмолаєву присвячується
Бабусю, рідна, в небо подивися. Щодня летять в нім білі журавлі. Чекай мене.
Я з ними повернуся, бо не пройшов доріг всіх на землі…
І не в’яжи собі чорну хустину. Я не хотів твоєї сивини. Не плач, рідненька, бо я не загинув. Ангелом став із білими крильми…
Ви на землі, лишилися всі жити. Я в 20 літ, у тім бою поліг. Ти мусила, онука хоронити тепер, на твоїх скронях, вічний сніг…
Плаче бабуся. Дні їх в сльозах. Іде кудись, онука виглядати. Їй з того часу зупинилося життя, як в домовині привезли у хату…
Вона Іллю зростила з малих літ. Він рано залишився сиротою.
Без нього почорнів весь білий світ. І тільки сльози в світ течуть рікою…
Допитливий, веселий підростав. Все бачити хотів, чути і знати. В школу пішов – усе допомагав. Здавалось, поспішає підростати.
Учився, як усі – він просто жив. І як усі теж кимось мріяв стати. Футбол грати із хлопцями любив. Косити вмів і дрова нарубати…
До всіх привітний, добрий і простий. Бог один знав, яка доля чекала. Казали люди “хлопець золотий”.
Бабуся його міцно пригортала…
Закінчив школу, вчився працював. До чогось прагнув і хотів щось мати. Зірок собі із неба не чекав, з дитинства сам навчився заробляти…
Він мало говорив – а більше діла. І за кордоном важко працював. А я одне у Господа просила, щоб долю кращу, ніж у батьків мав…
Контракт до війська і пішов служити. Разом із дядько, що був Іллі, як брат.
Я вийшла їх обох благословити й просила Бога, щоб вернув назад…
Не нарікав. Труднощів не боявся. Сміливий, спритний, силу волі мав. Виконував все добре, бо старався.
І перед ворогом страху не знав…
Війну зустрів, а ката не злякався. Зброю із своїх рук не випускав.
Мав всього 20, а в полон не здався. І на коліна перед ворогом не став..
Про смерть не думав.
Жити ще хотів. І з усіма здобути перемогу. Та в небо білим Ангелом злетів. Не повернувсь до рідного порогу…
Пробач, мій хлопчику, що поруч не була і не змогла в бою тім захистити. Краще би в могилу ту лягла, а ти міг довго і щасливо жити…
Не милий світ мені без тебе став. Здається, що душі в мене не має. Рано Господь тебе собі забрав. Чому не нас, онуків забирає?!
Війна зламала крил твоїх політ. А ми не вірим. Плачем і чекаєм. За який гріх, ми на старості літ, своїх онуків в Царство Боже проводжаєм.
Автор Соломія Українець
