Про найбільш болючі питання сьогодення – у нашому інтерв’ю.

– З 1 липня прогнозують здорожчення пального: дизпаливо на 7-8 грн, скроплене — на 3 грн. Це умови ринку чи інші чинники?

– На початку війни, з метою недопущення стрімкого зростання вартості паливно-мастильних матеріалів, Верховною Радою було введено нульовий акциз на продаж палива. Це дало можливість стабілізувати ситуацію попри інші чинники зростання. Зараз Рада прийняла закон, який повертає акциз на бензин: дизель до 175 євро за 1000 л. В 1 літ­рі буде приблизно 7 літрів акцизу. Зрозуміло, що український бюджет на 70% сконцентрований на оборонній програмі. Але й для ремонту доріг потрібно мати фінансовий ресурс. Рішення, прийняте Верховною Радою, дасть можливість швидко це забезпечити. Повернення акцизу – вимушений, але потрібний крок. Ми можемо очікувати ще одну хвилю зростання на початку вересня. Підвищення не буде стрімким, і вже ближче до зими можна очікувати на спад цін.

– Вінничани неоднозначно відреагували на збільшення тарифу на електроенергію. Обурюються, що приватні компанії по факту займаються здирництвом під час вій­ни. Як вважаєте, це наслідки зимових атак чи дефіцит електроенергії?

– Ми всі пережили період масових відключень електроенергії. Більшість з нас користувалася або дизельними генераторами, або павербанками різної потужності. Вартість таких джерел часто була у 5-10 разів вище від звичайної вартості електроенергії, яку ми отримували по мережах. Тоді люди говорили, що готові платити більше, тільки щоб електроенергія була в квартирах. Тоді вони б з розумінням поставились до підвищення вартості на електроенергію. Хочу роз’яснити: населення завжди сплачувало лише 30% ринкової вартості електроенергії. Решту 70% покривались прямими дотаціями з атомної енергетики, у якої раніше був прибуток. Але найбільший удар взимку був нанесений саме по станціях, які з’єднували всю енергетичну Україну, і під­станціях, які знаходяться навколо електростанцій. Наразі у атомних електростанцій немає ресурсу, щоб покривати різницю між собівартістю електроенергії в мережі. Компенсація цієї різниці населенням дасть можливість атомній енергетиці – державним підприємствам сформулювати кошти для проведення ремонтних робіт та відновлення.

– Після майже 1,5 місяця великої війни додому на Він­ниччину повертаються фронтовики. Часто скалічені. Комусь з них знайдеться посада у військкоматах, але більшість з них потрібно працевлаштовувати. Які можливі шляхи для цього?

– Це питання буде номер один наступні 20-30 років. Потрібно зробити все, аби демобілізований військовослужбовець пройшов курс адаптації до мирного життя. Велика увага має бути приділена, щоб кожному вій­ськовому була надана змога пройти психологічну реабілітацію. У нас багато хлопців і дівчат, які демобілізовані внаслідок поранення. Якщо у учасника бойових дій є посвідчення про поранення, то підприємству, яке його працевлаштує, надається пільга.

Знаю реальні приклади у військкоматах Вінницької області, коли на посаду керівників або працівників вій­ськових комісаріатів залучаються військовослужбовці, які були травмовані і за станом здоров’я не можуть приймати участь в бойових діях.

Але варто зауважити, що дефіцит робочої сили у Вінницькій області не розповсюджується на створення платоспроможних робочих місць. Наразі небагато підприємств, які можуть запропонувати зарплату в розмірі 20-25 тисяч гривень, яку отримували військові. І для того, щоб пропонувати таку оплату праці, потрібно вже зараз працювати над створенням передумов по реалізації потужних інвестиційних проєктів. На жаль, люди, які повинні зараз цим займатись, зайняті піаром, прикриваючи це військовою тематикою. А натомість потрібно робити все, аби залучати інвестиції в проєкти та підприємства, які б створили 500-1000 робочих місць. Насамперед, це коло повноважень ор­ганів місцевого самоврядування. Поки що спостерігається лише імітація у цьому напрямку…

– Повідомлялося, що Він­ницька ОВА уже дала дозвіл на виїзд на майже 4000 чоловіків мобілізаційного віку. Не всі з них повернулися. Ви знаєте про таких? Як до таких потрібно ставитись на державному рівні і ставлення земляків?

– Переконаний у тому, що після війни, після нашої перемоги, кожному буде надана публічна оцінка його дій. Де він був? Що він робив? Як поводився? Які приймав рішення? Знаю, що дуже багато людей отримали дозвіл, вони займалися волонтерством. Ми, як громадське об’єднання, співпрацюємо з цими людьми, привозимо техніку, дрони, обладнання, медикаменти. Натомість людині, яка виїхала і повинна була повернутись через певний проміжок часу, а вона цього не зробила, повинна бути надана правова оцінка. Якщо людина умисно виїхала під благородними цілями, а насправді просто ухиляється від військового обов’язку, повинна бути і кримінальна відповідальність. Наскільки мені відомо, у Верховній Раді підготовлений закон про внесення змін, доповнення до Кримінального кодексу про притягнення таких людей до кримінальної відповідальності. Але я думаю, що будуть використовувати й адміністративну відповідальність. У будь­-яких обставинах повинно бути рішення суду. Нам потрібно розуміти, що сус­пільство буде набагато гостріше реагувати на ці речі.

Чесно кажучи, я не до кінця розумію вінничан або, наприклад, мешканців західних регіонів. Виникає питання, які мотиви поведінки цих людей, коли вони виїжджали з України? Натомість деякі політики уже хвилюються, як ці люди за кордоном будуть брати участь у виборах в Україні. Але чи зараз це головне? Якщо ці люди не думають повернутися, не вірять у нашу перемогу, то і нам не потрібно за них так переживати.

– Ще одне болюче зараз питання – релігійне. Поки що бачимо лише декларативні рекомендації місцевих ор­ганів, але немає законодавчої бази. Чи так і далі не на часі поставити тут жирну крапку? Чи політики просто бояться втратити свій лекторат?

– Звернення обласної ради, міської ради до Верховної Ради України – це дії, схожі на те, як страус хоче заховати голову в пісок. Шукають, що хтось інший поставить жирну крапку у цьому питанні. Я б радив кожному депутату, який за це голосував, прозвітувати чи вони ініціювали хоча б одні збори громад по переходу до Православної Церкви України. Особливо мене цікавить місто Вінниця. Я кожну неділю відвідую Свято-Преображенський собор ПЦУ та бачу, скільки людей туди приходить. Але я не бачу абсолютно ніяких рухів у нашому місті від депутатів міської ради так, як того вимагає закон. Можливо б, і батюшки, які юридично мають відношення до московського патріархату, змінили б свою точку зору, якби відчули підтримку місцевих обранців.

Спілкувалася
Людмила ПОЛІЩУК