– Їду вчора у трамваї. Переді мною військовий. З рюкзаком на колінах. Але рюкзак не великий забитий. Хочу подякувати йому, але хочу також бути впевненою, що він з фронтовиків. Наче так- дивлюся на його голову ззаду. А може ні? Вирішую все ж таки звернутися: і в тилу є нормальні військові, які служать на захист, ні? Перед своєю зупинкою наближуюся до нього, звертаюся: і тепер бачу загоріле обличчя, на руці тактичний годинник, а під ним характерний червоно- зелений нитковий браслет- оберіг. (Такі у мого старшого сина). От і добре! Дякую за службу і бажаю Божої охорони та захисту. Здивувався. Зніяковів. Йому приємно.

Щойно вперше з листопада був у відпустці старший син. Коли повинен був, зо два рази, йти у справах у формі, то, розповідав, підходили просити грошей (у нас же військові вже найбагатші, ні?) і одна людина підійшла, подякувала. Сашкові було приємно.

Дякуйте, люди, за службу нашим воїнам! Навіть, якщо промахнешся, і він не фронтовик, то, я вважаю, краще подякувати і промахнутися персоною, ніж пройти повз наче тобі байдуже. (Хоча тобі точно ніхто з них не є байдужим).

Оксана Репінська