Чорні трансплантологи у шпиталях ЗСУ – це низькопробний фейк рашистів

Кремлівська пропаганда активно роздмухує в соціальних мережах та на телебаченні жахаючі повідомлення про страшних чорних транс­план­тологів у прифронтових шпиталях ЗСУ. Знімаються цілі документальні фільми про «жорстокість та садизм українських фронтових хірургів та їхніх нещасних жертв».

Із запитанням «Чи можливі такі речі у військово-польових умовах?» ми звернулися до завідувача високоспеціалізованим урологічним Центром з відділом трансплантації ор­ганів Вінницької обласної лікарні Олега Миколайовича Капшука.

Ось що він розповів:

– Ця пропагандистська маячня спрямована в основному на глибинний російський народ, який досі вірить у бойових гусей. За принципом фашистського міністра пропаганди Геббельса: чим абсурдніша брехня, тим більше їй довіряють. Не хочу перелічувати все вигадане московськими віщунами, бо в голові нормальної людини воно не вкладається.

Так само із начебто військовими чорними трансплантологами. І створеною ними «транснаціональною мережею» збуту органів від українських солдатів у шпиталях.

Почну із нашого законодавства стосовно трансплантології. Воно виписане якісно та чітко за стандартами цивілізованих країн. Ним визначається презумпція незгоди. Тобто якщо людина при житті не дала згоду на донорство органами, її не включать до списку в жодному центрі транспланткоординації. І навіть якби родичі чи сторонні особи захотіли якось вплинути на цю ситуацію, у них нічого не вийде.,

Це ж так примітивно - вважати, що десь в польовому госпіталі стоять «м’ясники зі скальпелями», вирізають органи і скидають їх в якесь корито, щоб потім кудись відправити. Ніби десь там якісь інші «чорні садисти» пришиють цю нирку до чийогось організму і все запрацює. Люди добрі, таке буває лише у фантастичних фільмах. Трансплантологія — це надзвичайно складна, багатоступенева, чутлива та дороговартісна галузь медицини. В Україні вона зараз лише стає на ноги. Тому буквально кожна операція під мікроскопом громадськості.

Як кажуть, «любительство» тут не проходить, а особливо у військово-польових умовах. Адже навіть за скромними стандартами одну операцію з пересадки донорських органів супроводжує близько ста спеціалістів. Думаю, що таке злочинне угруповання одразу помітили б у медичній службі МО. До речі, її очолює наш земляк, Андрій Верба, яий свого часу працював у вінницькій лікарні і знаний як порядна та відповідальна людина.

До того ж, законом взагалі заборонено відбирати донорські органи у військовослужбовців. І за цим дуже пильно стежать наші спецслужби.

Тепер про чисто практичні речі. Мова йде про поранених чи вбитих на фронті людей. Жоден свідомий лікар-трансплантолог, а їх в Україні не так вже й багато, ніколи в житті не візьметься за операцію з органом із ін­фікованого тіла, бо в такій операції немає сенсу. Ми ж розуміємо, що рани — проникаючі. А разом із ними проникає в організм інфекція.

Ми тут, у Він­ниці, працюємо в стерильних приміщеннях з дослідженим на су­місність матеріалом, використовуючи надзвичайно дороговартісне обладнання, і буквально дмухаємо на кожного пацієнта, щоб операція дала позитивний результат. А які дослідження на сумісність органів можливі в прифронтовому шпиталі, де головне завдання — зупинити кровотечу, накласти пов’язку і оперативно направити в спецільний медзаклад? Тобто, в даному випадку можна говорити лише про анонімний матеріал, а він нікому не потрібен: ні в Україні, ні за кордоном.

У мене таке враження, що росіяни з головами-телевізорами ніколи не вникають в суть питання. Вони не знають, що таке трансплантологія, і не хочуть знати. Їм достатньо пропагандистської локшини, аби ще більше ненавидіти українців. Такі психологічно-інформаційні атаки на росТВ підживлюють у агресивному суспільстві путінську фобію «знищити Україну, бо ми бандерівці, нелюди, фашисти, садисти, безбожники і маніяки».

От і після такої маячні починають зетпатріоти кричати, що нас треба закидати ядерними бомбами. Але жоден з них навіть не знає, що досліджений і відібраний донорський орган може бути використаний лише в проміжку від декількох годин до доби. І тільки протягом цього часу він придатний для пересадки реципієнту, якому це серце, легені, печінка чи нирка, згідно з попередніми аналізами, підходять. А апарати для кондиціонування вилучених органів надто дорогі за ціною та обслуговуванням та наявні в Україні лише в декількох потужних медичних центрах.

Наступні питання — яким чином можливо у воєнній ситуації організувати трафік, де масово взяти оте надзвичайно дороге обладнання, щоб хоч на деякий час продовжити придатність «вилученого» органа? Тут хіба що потрібно користуватися каналами Ейнштейна.

Зрештою, хіба у нас в геометричній прогресії зросла кількість трансплантацій? Чи, може, в Україні вже вишикувалась черга прикріплених сюди роспропагандою «хижих америкосів-реципієнтів»? Я слідкую за ситуацією по всіх українських лікарнях, де можлива трансплантація. Їх лише близько двадцяти. В переважній біль­шості з них не спостерігається сплеск операцій. У декого кількість трансплантацій навіть зменшилась. Ми в нашому центрі маємо зараз в списку 36 реципієнтів. З них 4 потребують пересадки серця, інші чекають на нирку.

Але наш список, як і весь загальноукраїнський, рухається у довоєнному ритмі. В середньому по Українї потрібно було три — п’ять тисяч трансплантацій на рік. Приблизно така ж кількість залишилася.

Тому з повною відповідальністю хочу заспокоїти вінничан та всіх українців: чорні трансплантологи на фронті — це чергова недолуга фейкова пропагандистська кампанія від путінських геббельсів. Це один із елементів війни проти нас. Вони сподіваються, що в поєднанні з постійними ракетними обстрілами, втратами на фронті, депортацією і всіма воєнними жахами такі фейки зламають наш дух. Що ми зневіримося в нашій єдності і в перемозі.

Але їхні сподівання марні. А вся ця «бурхлива і брехлива творчість» кремлівських ідеологів закінчиться лавою підсудних у Гаазі.

Анатолій Жучинський