25 серпня їхала у тролейбусі (місто Вінниця), коли водій тролейбуса зупинилася та оголосила хвилину мовчання, з крісла піднялася тільки я. Всі інші пасажири залишилися сидіти на своїх місцях, дехто продовжував розмовляти. Хіба так важко виявити повагу? Десь там, можливо, в цю саму хвилину, чийсь син,чоловік чи батько загинув за нашу свободу. Люди не розуміють, що війна наша спільна, не має значення – живемо ми на сході чи заході України. Особисто мені дуже неприємно чути у нашій Вінниці російську мову, але вінничани і переселенці зі сходу продовжують нею розмовляти, і найганебніше те, що не вважають це чимось поганим. Що ще має статися, щоб ми, українці, почали поважати себе, свою державу, мову. Та “закопайте” уже нарешті в собі цю росію, забудьте взагалі, що ви колись знали  їхню мову та вміли нею розмовляти. Мало начепити на себе одяг з тризубом, пустіть  Україну до себе в серце та розум, поверніться уже задом до того “брата”.