Один із них — брюнет Дмитро, перше враження склалось про нього як зарозумілу та самозакохану людину. Але потихеньку я влилась у колектив. Колеги виявилися хорошими і доброзичливими. І цей симпатичний брюнет Діма, виявляється, не такий вже зарозумілий. Може, все тому, що промайнула іскра. Маленька, зовсім непомітна.

Коли люди починають тягнутися один до одного на рівні підсвідомості? Боюся, це неможливо відстежити і, тим паче, пояснити. Далі легкі дотики, компліменти, ніжні слова, довгі розмови. Та Дмитро не піддався емоціям. Відповідальність за початок наших стосунків повністю лежить на мені. З точки зору моралі й за всіма канонами життя я не могла і не повинна була. Але …

Я ні про що не шкодувала і не шкодую. Такі емоції і близькість з людиною — один шанс на мільйон. І я вдячна долі за цю людину в моєму житті. Ці стосунки тривали 1,5 року. Було все: сварки, розмови про безнадійність стосунків, про необхідність розірвати їх і про неможливість зробити це. І як наслідок — вагітність та аборт. І той момент, коли Діма вирішив остаточно поставити «крапку»…

Мій чоловік… Я розповіла йому про все. Він відповів: «Я знав, що ти давно належиш іншому чоловікові». Він простив. Зустрівся із моїм коханцем і взяв із нього слово, що більше нашу родину ніколи не потурбує.

Попри все мене до Дмитра, як і раніше, тягнуло, і все почалося по-новому. Але життя інколи робить нові повороти, і у мене з’явилася можливість змінити роботу, виїхати в інше місто, і я прийняла рішення. Я поїхала. На прощання Дмитро подарував мені найкращий букет у моєму житті і ланцюжок з підвіскою. Чоловік знає, ким вона подарована, але не сказав ні слова докору, напевно, розуміючи, що це занадто «моє». Ми чесно намагалися припинити спілкування. Діма не писав, заблокував всі доступи, сказавши, що так буде легше нам обом. Я навіть думала, що він не привітає мене з моїм днем народження. Але він не забув, і кур’єр приніс красивий букет квітів. Записки не було, але я ж знала, що це він.

Я привезла з собою всі подаровані ним речі. Так було легше. Вже майже 2 роки я живу в іншому місті. До родини їжджу щовихідні. Ще кілька разів після мого від’їзду ми зустрічалися. Діма оточував турботою, увагою і влаштовував романтичні вечори. Наші стосунки так і залишились. Але вже циклічні. Місяці мовчання змінюються довгим листуванням. У століття онлайн-життя це можливо, і я стежу за його життям. І чомусь мені здається — він за моїм. Він є, а це головне. У хвилини, а точніше — місяці холодного мовчання ми говоримо статусами, постами, викладеними фото. Бо неможливо відпустити, коли твоя душа там, поруч з ним.

Оля, вінничанка