Незрозуміле бекання та мекання кремлівського «птаха-говоруна» Пєскова, олімпійський спокій усіх його партайгеносе, дивна «застуда» Путіна. Жодних хвиль протесту, обурень рідних і близьких. Мовчать Навальний, Собчак і решта «опозиції»… «Іх там нєт?» А світові телеканали та інтернет-спільноти демонструють скривавлені у передсмертній муці обличчя, а згодом фотографії та документи загиблих, за зовнішнім виглядом далеко не сирійців… А за «парєбріком» все «тішь да гладь»… Як казав сумновідомий «маршал побєди»: «Ну и пусть убьют. Бабы нам еще нарожают…»
І наш український простір гуде від іншого питання: «А ми? А де ми? А ми не могли?»… Шановні, ну невже можна так дійсно знущатись із українських захисників? Чи забули, як навесні 2014-го наші бійці, до речі, яких очолював наш земляк та герой Максим Шаповал, в капусту намолотили хвалений «кадировський» спецназ у Донецькому аеропорту. Що фотографії не на жарт переляканих облич тоді ще живих російських головорізів та згодом морг у Донецьку із сотнями тіл окупантів обійшли всі ЗМІ. Чи як взимку того ж 2014 року наші мобілізовані колишні вчителі, підприємці, лікарі, селяни, водії у тому ж аеропорту знищили красу та гордість спецназу країни-агресора — «Вимпєл»? Чи як у січні 2015-го там саме купа російської техніки потрапила у засідку наших «кіборгів»-десантників та військових авіаторів? Чи як наші ракетники та артилеристи знищували цілі колони ворога, які проривались до Іловайська, Луганська чи Маріуполя? Та ще купа прикладів… Не десятки, а сотні, тисячі… Чи як нині хлопці відвойовують у ворога метр за метром рідної землі? І за «парєбріком» те саме мовчання…
І навіть за наші поразки окупант платив великою кров’ю. Як під тим самим Іловайськом, де «донбасівці», як легендарний боєць Євген-Усач Тельнов та армійці у відчайдушному останньому бою палили як сірники найновітніші російські танки. Чи Дебальцево, яке «їхтамнєтівці» хоча й взяли-таки, руїни з цього міста, але так засіяли його тілами своїх вбитих й поранених, що куди там ще тій Сирії братись…
А ми гриземо себе… Гриземо, труїмо, накручуємо, вбиваємо довіру до наших захисників…
Нещодавно ми з сумом та гордістю вшановували сторіччя битви та трагедії під Крутами, віддавши велику шану юнакам… Це святе, і ми маємо його вшановувати. Але чи будемо святкувати сторіччя визвольного походу легендарного полковника Петра Болбочана на Крим та Східну країну, який вигнав звідти червоні банди? До речі, ця дата вже наближається…
Чи будемо знову себе гризти? Що не змогли «бити ворога», і в нас лише поразки, жодних перемог?
Анатолій, м. Вінниця
