Мій знайомий, 55+, стриманий і неговіркий. Про таких кажуть – кремінь. А вчора зателефонував з передової і пересипаючи слова гіркими сльозами, говорив, говорив і говорив. Про те, як боляче дивитися, коли молоді, красиві люди гинуть лише за те, що мають Гідність і стали на захист своїх родин та своєї мирної країни.

Говорив про те, як розривається серце, коли на його очах сметроносне рашистське залізяччя калічить крепких хлопців та дівчат, ламаючи їм долі. І про те, як часом буває страшно та нестерпно і важко в цьому щоденному, щогодинному, щохвилинному Пеклі. Бо всі ж люди…

Але попри все вони ідуть в бій. І кожен розуміє, що він може бути останнім.

Господи, як важко дивитися на ці світлі та щирі обличчя в кожному номері нашої газети. 20 – 30 – 40 на щиті щотижня лише з однієї Вінницької області. І вже другий рік. Звісно, що це далеко не всі.

Коли ж воно вже наїсться цих смертей? Коли впаде на цей проклятий кремлівський генератор агресії, горя та страждань Кара Небесна? Коли настане той суд Божий, де спитають за кожне безневинно забране життя?

Настане. Ви, вже стали їхньою Карою Земною. Ви, дорогі наші, наближаєте День Перемоги. І ви будете Справедливими Суддями, які не спишуть жодної підлості в бік України і запитають за кожного полеглого побратима, за кожну секунду страшного горя, принесеного нам зі сходу звірами в людській подобі.

Тримайтеся, дорогі наші хлопчики та дівчатка, брати та сестри. Просимо у Бога Ангела-Охоронця для кожного Захисника і кожної Захисниці України. Молимось за вас і чекаємо додому з Перемогою.

І нехай вічний сором стане нагородою для тих, хто злукавив, хто міг допомогти, але не допоміг, хто украв у солдата і наживався на війні. За це теж доведеться розраховуватись.

Доземний уклін полеглим за свою Батьківщину, Волю і Гідність. Вічна пам’ять і слава мужнім Героям, які завжди надихатимуть своїм Подвигом український народ жити у любові, правді та справедливості.

Анатолій Жучинський,
головний редактор газети “33-ій Канал”