Цей день був довгим, як осіння ніч.
От хто б нарешті пояснив мені,
Чому душа під зиму облітає,
Скидає листя пристрастей, бажань,
Стає усьому світові чужа
І лиш коріння глибше в грунт ховає,
Мов скарб коштовний,
А вітри довкола
Гілки безлисті, безрозсудно – голі,
Шмагають люто снігом і дощем?
І хто б нарешті розказав іще
Чому мені стає під кожну зиму
Так шкода купину неопалиму
Своєї віри в правду і любов?
Вона ж неопалима! Чи, либонь,
Й вона до решти вичахне зі мною?
Ні, не погасне.
Бо іде війна.
І треба бути сильною!

Весна

Не скоро ще.
Важкі її дороги,
Весни надії, щастя, перемоги
Над лютим злом всесвітнім.
Будьмо злі
І духом дужі!
Рідної землі
Не віддаваймо ані п’яді звірам!
Долаймо зиму!
Не втрачаймо віру!
Перезимуєм.
Переможем.
Нам
Занепадати вірою не можна.
Борімося.
Хто як вже може,
Кожний
Для України має має власний зміст…

Тетяна Яковенко