Похилі трави,
роси чисті…
Світанок…
Пісня солов’їна…
Я не забув –
мені колись ти
такою й снилась, Україно.

І я вертав з країв далеких,
до хати рідної в розгіллі
черешень-вишень, де лелеки,
і де стежина в поле вільна.

І в ясен день,
і серед ночі,
і серед літа,
й в заметілях –
я щастя іншого не хочу
і не тримаю на меті я.

Життя іде, міняє лиця,
лиш ти чарівним залишився,
о, краю мій,
з твоїх криниць я
води уволю не напився.

І цвітом лип твоїх медових
не встиг надихатися вволю.
Життя іде…
Та я з тобою.
Рукою й серцем,
кожним словом!

В. Хмелівський