Якщо ви не пам’ятаєте, що то був за кейс, то я нагадаю. Дубінський зробив собі документи про виїзд за кордон і вказав причиною те, що має супроводити батька на лікування. Сам депутат встиг двічі опинитися в Італії, відвідати Хорватію та Іспанію. Відпочинок, певно, вдався.

А ви ще не збираєтеся за кордон? У вас, вірогідно, немає можливості для цього. Тим часом депутати можуть зробити собі цю можливість. І справді дуже файно, що Дубінського таки(можливо) притягнуть до відповідальності за свій злочин. Але як так сталося, що депутат взагалі має можливість таке зробити?

Скільки разів я чув тези про жахливих не-чоловіків, які беруть собі опікунство над людьми з інвалідністю, щоб виїхати за кордон. Які придумують собі шляхи відступу, тому що в їх рідному місті цих самих не-чоловіків притискає ТЦК. І тут мало того, що відчувається постійна тривога через росіян, так ще й зі свого боку барикад відчувається загроза.

І от, тоді як Ізраїль в стані війни відправляє воювати дітей своїх лідерів – діти лідерів в Україні можуть особливо не переживати. Вони можуть кричати про зраду, коли почують про чоловіка, який ухиляється від ТЦК, а потім виставити фотографію з якогось пляжу за кордоном. Їх батьки так само можуть не переживати і, звісно, матимуть можливість відпочити в Італії чи Іспанії.

Дивлячись на такі тенденції, мені не здається дивним, що середньостатистичний український чоловік може не схотіти воювати. Він постійно відчуває тривогу та нерівність, через які його погляди цілком вірогідно можуть звернутися за кордон. Бо не кожен зможе сидіти у окопі, знаючи, що така сама людина з такими самими правами і обов’язками лежить в цей момент на гамаку та п’є коктейль з парасолькою. Виникає відчуття, що в рівноправній державі статуси в людей різні. При цьому, звісно, саме чоловікові без влади будуть кричати про зраду, бо його обов’язок – захищати державу.