Ніколи б не подумала, що це може статися саме з нами — ми були такою «зразково-показовою» парою, прожили майже 20 років у стабільному й щасливому шлюбі. У нас син і дочка, 13 і 14 років. Зате тепер увесь райцентр має про що говорити.

Два роки тому чоловік підписав контракт і пішов воювати в АТО. Так, почав отримувати гроші, відсилати нам. Я старалася передавати йому з волонтерами все, що б він не попросив. У нашому райцентрі організувалася група волонтерів, котрі постійно виїжджали на фронт. Серед них — наша кума Ірина. З чоловіком у неї життя не склалося, сина віддала на виховання своїй мамі, а сама почала активно волонтерити.

Мені було навіть спокійніше і надійніше все передавати через неї. Інтуїтивно відчувати, що коїться щось недобре, я почала тільки після того, як чоловік повернувся у свою першу відпустку. Приїхав — і не накинувся на мене, як це мало б бути після тривалої розлуки. Сказав, що втомився. А я й не діставала його, почорнілого, різними розпитуваннями. Тільки коли приходила Ірина — він сяяв. Вони удвох говорили про щось своє, вони мали спільних знайомих, спільні спогади. А потім я здогадалася, що за цей період вони стали дуже близькими. Ближчими, ніж ми колись, у своєму мирному і спокійному житті…

У другу відпустку чоловік спочатку прийшов до куми. Додому — тільки наступного дня. Вже після того, як мені сусіди почали казати, що Богдан повернувся. До мене не говорив, тільки з дітьми, поцікавився, як справи у школі, погрався з собакою і… пішов геть. До Ірини. Я бігла слідом, потім довго стукала у двері, але мені вони не відчинили.

Місяць тому коханка мого чоловіка зайшла до мене сама. Прийшла на роботу і оголосила, так, щоб це чітко почули й інші, що вони з моїм чоловіком зустрічаються вже більше року, а тепер вона вагітна. Вона гордо сказала, що з появою дитини буде зі мною на рівних, і чоловік має намір мене з дітьми покинути. «Ти прожила з ним 20 років, тепер і я трохи поживу», – заявила вона. Я не розумію, як мені вдалося все це пережити і не показати, наскільки я приголомшена й розчавлена. З’ясовування з чоловіком було ще важчим. Бо по телефону, бо не віч-на-віч. Він сказав, що хоче зберегти нашу сім’ю, але має намір визнати дитину, стати для неї гарним батьком, брати участь у її вихованні й матеріальному утриманні.

І тепер я навіть не знаю, чи зможу знайти в собі сили, щоб прийняти чоловіка у себе вдома. Що я скажу дітям? Вони ж знають, що батько — герой! А виходить — покинув їх і виховуватиме іншу дитину! У мене розривається душа.

Олена,
постійна читачка