Я не хочу бути з ними в одному окопі… Я навіть не хочу щоби їх бачили наші бліндажні миші, бо навіть мауси які періодично піджирають наш сухпай, викликають у мене більше поваги.

Але люди тут потрібні. Потрібні солдати і воїни. Навіть із учорашніх ухилянтів.

Я їх не ненавиджу. Просто не розумію і не поважаю.

Не поважаю тому що як чоловіки, як захисники і як громадяни, вони нічого не варті. Не поважаю бо через свою бездіяльність і галімі відмазки ” хай діти депутатів воюють”, “то все політики наживаються”, ” я тримаю тут економічний фронт” і інші тисячі фраз, говорять лише про те, що вони готові віддати свої родини і самих себе на поталу ворогу. Вони не розуміють, що політики і еліта встигнуть змитися, а вони і їх родини – скоріше за все ні… І що не буде ворог мати жалості. Як мінімум тому, що ми за увесь цей час досить дочорта їх знищили, і майже у кожного, з обох боків фронту, є такі особисті рахунки, які жоден Бог не простить і жодна людина не забуде. І відриватися орк буде на беззахисних. На тих, кого ухилянт не зміг і не зможе захистити…

Чи розумію я їх мотивацію. Частково так… Ніхто не хоче помирати. Ніхто не хоче міняти свій спосіб життя. Ніхто не хоче втрачати кар’єру та бізнес. Ніхто не хоче іти на війну не знаючи взагалі на який строк його мобілізують… Розумію прекрасно. Але варто розуміти і те, що коли сюди прийде ворог, то не буде того стилю життя, не буде кар’єри і бізнесу, і життя не виключено що не буде.

Мені легко казати. Я на війні з кінця 2014го. І для мене це – найкраща робота у світі. Мені дозволено нищити орка, і держава ще за це і щось платить))). Для інших війна то пекло і страшно. Відкрию таємницю – мені теж страшно і для мене це теж пекло. Я не краща і не гірша ніж середньостатистичний ухилянт. Просто колись я дала копняка своєму страхові, і зробила те що треба.

Не заради політиків чи якихось преференцій, а заради того майбутнього, яке побудують вже наші діти і онуки.

І таких як я зараз сотні тисяч.
Сотні тисяч тих, хто просто зробив те що треба. Те – що мусив… Те – чого не міг не зробити…

Війна не мене за тиждень. Це не простуда. Війна надовго якщо ми будемо триматися, і на смерть якщо ми не вистоїмо. При чому на смерть не лише нашу, а і сотень тисяч цивільних.

Панове ухилянти, може досить вже ховатися за моєю спідницею?

Якщо ви не волонтер, не лікар, не спеціаліст вузького профілю робота якого вкрай потрібна в тилу – ідіть служити.

Є адекватні воєнкоми які не пошлють вас на м’ясо, а постараються підібрати вам посаду максимально наближену до тієї, яку ви мали в цивільному світі. Є центри рекрутингу, де зроблять те ж саме.

Бо ми не безкінечні. Ми гинемо. Ми маємо поранення. Ми не зможемо захищати вас вічно.

Запам’ятайте: Всі Ми Колись Помремо!!! Питання лише в тому, коли і за яких обставин. Зі зброєю в руках як воїн, чи зі зв’язаними руками в підвалі як жертва.

Вибір за вами.

Юлія Головко