А яким побачили його наші колеги – далі:

«росіяни заслали батька на Колиму, а тепер з ними воюють мої онуки»

Він живе в Ямполі, що на Вінниччині. За 200 метрів звідти — кордон із невизнаним «Придністров’ям».

Вдалині видніються молдовські ліси. На обійсті пана Вознюка — сітка завдовжки чотири метри. Чоловік хвалиться, що нині завершує її плести. Каже, що за рік сплів 62 такі сітки.

Дідусь Сергій припрошує до себе в кімнату й одразу йде заварювати чай зі звіробою. Біля порогу — кілька пакетів із нарізаною тканиною.

«Я народився 1932 року в Ямполі. Дивом моя родина вижила в роки Голодомору. Пригадую, дідусь сидить, варить картоплю в казані, а поряд пес завиває. Я питаю: “Дідусю, а чому собака виє?”. І чую відповідь: “Ей, сину, він їсточки хоче, та й плаче”.

Пережили ми Голодомор важко, але дивом усі в моїй родині вижили. Варили лободу і все, що бачили. А в 1937-му мого батька заарештували, і забрали прямо із пекарні, де він працював завгоспом, — вислали в Колиму. Йому дали 10 років таборів і 5 років невиїзду як ворогу народу. Мені було тоді п’ять років».

Дружина «ворога народу» залишилася тоді з двома маленькими дітьми на руках. Сергію змалку довелося важко працювати: пасти свиней та худобу, йти в найми до багатших.

Чоловік згадує, що сусід-чоботар запропонував йому навчитися шити взуття і тим самим заробляти собі на хліб. Хлопець погодився і швидко опанував швейну справу. Аж тут раптом тишу неба розірвав гул літаків — почалася Друга світова війна. Сергію тобі було 9 років.

«Коли німці почали бити наших у Ямполі, мама каже: “Я викопаю яму та будемо ховатися поруч біля сливки”. Я поглянув на ту ямку, відразу обурився. Кажу мамі: “Я не буду ховатися, бо нас тут поб’ють”.

Пішов у сусіднє село за 8 кілометрів, до бабусі. Розповів їй про ту яму і наполягав, що треба забрати звідти маму. Бабуся запропонувала поспати, а вранці спіймати коней та й забрати маму і брата. Наступного дня ми так і вчинили.

Тим часом я бачив, як у містечку активно розвивались бойові дії. З Писарівського поля шість німців бігли, тягнули “пушку”, спраглі, голодні. Натрапили на мене й попросили провести до води у яр. Ідемо. Один із них побачив пасіку — і до неї, а його там бджоли покусали. Інші німці сміються з нього».

Розмахуючи руками, чоловік розказує, як за кілька днів вирішив навідатись у власну хату погодувати курей. На його обличчі навіть зморшки жестикулюють.

«Приходжу додому, а там відчинені двері, у хаті все розкидано, — говорить, взявшись за голову, пан Сергій. — Цю хатину побудував мій дід, відразу як забрали батька. А тоді дивлюся — стіна розвалена, глянув у сад — немає сливки, біля якої мама землянку викопала.

Я до неї, а прямо у яму прилетів снаряд. Багато курей тоді побило. Вже як прийшли наші партизани, то стало легше. Я почав робити (працювати — ред.) у воєнторзі чоботарем. Вмів робити модельні туфлі, жіночі та чоловічі чоботи».

Про післявоєнні роки мій співрозмовник розповідає теж із важкістю в голосі. Другий Голодомор, 1946-1947 років, закарбувався у пам'яті тяжкою працею в колгоспі.

Іще підлітком Сергію довелося тягати на плечах 100-кілограмові мішки, щоб заробити на шматок хліба чи на миску супу. Мені важко уявити, що довелося пережити цьому літньому чоловікові, який нині так бадьоро розповідає про свою юність.

«Я працював на конях у колгоспі. Потім усю молодь забирали на заводське навчання, рік провчився — і мене відправили працювати на шахту столяром. І тут у 1949 році батько дав про себе знати: написав листа й запросив їхати до нього».

Сергій із матір’ю вирішили їхати до батька в Магаданську область, у росію. Щоб мати гроші на дорогу, продали хату в Ямполі зібрали мішки сушених яблук, сливок, цибулі, соняшнику й висилали все в росію. Багаж вирішили забрати по прибуттю.

Шлях виявився дуже довгим. Спершу приїхали до дядька в тодішній Ленінград. Звідти — в Іркутськ.

«Ми чекали на телеграму від батька. Жили на станції 12 діб. Прийшов наш багаж, мама позичила у чергової по вокзалу гроші, щоб його викупити. Я ходив на ринок і продавав там сушені яблука, сливи, все, що було.

Так ми зібрали гроші та купили квитки до Владивостока. Там жила мамина подруга. Приїхали, телефонуємо — немає звістки від батька. Вже не знаємо, що робити. Мама ходила щодня на пошту, і тут нарешті прийшли від батька гроші.

Дістатися в Магадан тоді можна було лише на пароплаві. Квитків майже не було. Маму посадили, а мене — ні. Думаю, зараз скину бушлат і стрибну в море, мене піднімуть. Добре, що люди здійняли галас. Мама плаче. Я тим часом беру розгін. А бортпровідник кричить: “Стой, дурак!”.

Так опустили трап, і мене посадили на пароплав. Ми їхали на палубі. Було холодно й важко. Мама підхопила морську хворобу, то її забрали в каюту».

Далека російська тайга запам’яталася Сергію холодом та українцями — їх було дуже багато. Поселення розкидані одне від одного на великій відстані — за 200-300 кілометрів.

Про зустріч із батьком Сергій розповідає емоційно, тремтячими руками витираючи сльози.

«Я вмикаю у чергового по бараку радіолу, бачу — заходить чоловік. Довге пальто, пошепки питає: “Вознюк Марія здєсь?”. У відповідь: “Вона вас давно чекає”. Мама почула татів голос, біжить до нього і голосить: “Іллюшо, я так намучилась!”».

В Магадані сім’я прожила чотири роки. Хати в батька не було. Мешкали у стайні, яку обклеїли газетами. Аж потім змогли побудувати невелику хатину. Жили бідно, гроші платили мізерні. Сергій пригадує, що якось росіяни були побили його і порізали ножем лице. Щоб щось хороше — нічого згадати.

«Я добровільно напросився в армію і служив у морському флоті на Сахаліні. В 1956 році демобілізувався, а моя сім’я на той час уже повернулася до Ямполя. Той тиран Сталін помер, і багато українців повертались із тієї тайги на рідну землю. Я теж повернувся у Ямпіль».

Чоловік усе життя звик щось робити. Працював на будівництві, потім — в автопарку, ремонтував шини.

Коли 24 лютого почалось повномасштабне вторгнення, я пішов разом з іншими до будинку культури й почав плести сітки. А що сидіти?! Потім уже переніс цю роботу додому.

У нас тут готувалися до наступу із "Придністров’я", але, на щастя, було спокійно. Хлопці з тероборони чергували цілодобово. А я їм консервацію приносив.

Я щороку пересилаю біля сотні банок із компотами та кислими огірками чи помідорами нашим воїнам. Знаю, як їм там важко. Про всяк випадок я зробив собі запасу макаронів. Купив 120 пачок “мівіни”. Люблю макарони із юності. Нехай будуть», — усміхається чоловік.

І додає: «Часи важкі, а пережити на схилі літ голод я не хочу. Я вам так скажу: немає поганішого, ніж росіянин, вони руку піднімуть і на рідну матір, і на дружину. Тому я, поки маю сили та дозволяє здоров’я, буду волонтерити та робити все, щоб ми перемогли».

Нині двоє онуків Сергія — у лавах ЗСУ.

Захищають кордони України біля «Придністров’я». Один з онуків — військовий, що брав участь у війні на Донбасі, інший — став військовим після повномасштабного вторгнення. У їхній родині всі пишаються одне одним, адже кожен своїми вчинками щодня проявляє любов до рідної країни.

А триколісний велосипед для 91-річного волонтера з Ямполя Сергія Вознюка передала колишня мешканка села Гонорівка Юлія Колісник. Жінка нині мешкає в Іспанії.

Леся Родіна