Людожерську посмішку і цілковиту відсутність співчуття. Хоча співчуття у людожера — якийсь оксюморон.
Що я побачила як журналістка?
Абсолютне невміння говорити з людьми і слухати співрозмовників (уже не кажу про чути).
Що я побачила як воєнкорка, якою колись таки трохи була? Перекладання повноти відповідальності на військових і “я тебе туди не посилала“, просто озвучене іншими словами.
Що я побачила як волонтерка? Зневагу до воїнів і цілковиту огиду до них та їхніх рідних.
Що я побачила як комунікаційниця? Комунікаційне дно. Втім, це навіть не дно. Це — Маріанська западина. Але в ній плавають не якісь мікроорганізми, а гівно.
Що я побачила як колишня редакторка? Намагання хоч чучелом, хоч тушкою тримати це непорозуміння (та інших подружок хоч би й із Таврійського напрямку) в інформаційному просторі.
Що я побачила як громадянка? Безпросвітню тупість. А ще що деяких людей потрібно не просто “кенселити“, а вигнати сцяною мітлою звідки тільки можна.
Здається, все. Пишаюсь тим, що змогла це написати максимально коректно. (Насправді при зустрічі дуже хотілось би плюнути, а краще ввалити, але вважайте, я цього не казала).
Анастасія Федченко, журналістка
Почему все так накинулись на Маляр? Это ведь не то, чтобы ее личное мнение, а отношение власти к военным в целом. Она просто транслирует курс военно-политического руководства страны. Там действительно не собираются проводить никакую демобилизацию, потому что всем на наших защитников наплевать. Мы все для них – расходный материал. Не удивлюсь, если в скором времени сами же военные эту власти и уничтожат.