І вже тоді Олексій був відомим студентським активістом. А вже в ЗСУ ми зустрілись в одній розвідувальній роті, де цей юнак модельної зовнішності став кулеметником із позивним Активіст. Скажу відверто, він все життя хотів двіжувати і тому добровільно перейшов із ТрО в 47-му штурмову бригаду «Магура»… А далі було навчання в Німеччині та справжня м’ясорубка в Роботиному і Авдіївці…

Днями Активіст у рідній Вінниці дав своє перше велике інтерв’ю для «33-го» після виходу із смертельної заруби в найгарячіших точках фронту… І цьому штурмовику лише 24 роки…

– Звідки в тебе цей позивний — Активіст? З часів Шкарлета чи ще раніше, коли ви ганяли різну погань із Вітою Завірюхою?

– Так, ми з Вітою ще в 15-му чи 16-му році напрягали одну вінницьку фірму із домофонами, яка походила із росії. Тоді на розбірки приїхав якийсь чувак і до мене звертається: «Ти кто такой?» А я йому – Активіст… І тоді в Інтернеті гуляло відео, де він мені: «Ти кто такой?», а я йому: «Активіст». Звідти цей все й пішло…

– 24-го лютого ти пішов до армії добровольцем?

– Так, в перший день вся наша громадська організація «Лютич» прийшла записуватись в ТрО на вулиці 600-річчя… Ми чекали на зброю і можливість захищати рідне місто і рідну країну без повісток та примусу… Це був вирішальний момент для мене як громадського активіста, що йде до війська і готовий на все заради України…

– Ти пам’ятаєш наші рейди на кордоні із білоруссю, коли твій кулемет наводив жах на ворогів? І згодом ти вирішив їхати на справжній двіж в 47-му штурмову? Не жалкуєш про цей свій вибір?

– Я з першого дня рвався в бій… В нормальну пацанячу перестрілку… Із своєї «грядки» в штурмовики я пішов сам. Потім було навчання в Німеччині, де відбувалось загальне злагодження нашого підрозділу… Ми готувались до розпіареного контр­наступу. Всі рвались на фронт, але наступ все ще не починався… Це було дуже важке очікування. І ось він, перший день на бойових… Це був треш! Бо це було 15-те серпня… Всі на азарті їдуть в броньованому «Бредлі»… Завдання буцімто просте – висадитись і пройти 800 метрів до позиції із боєприпасами…

І тут відкривається рампа броньовика і починається реальний хаос – по нас стріляють зі всього, ти падаєш під обстрілом — робиш намаз, на тобі 50 кілограм заліза, поряд вже гинуть люди, наш провідник вже без ноги, хтось волає про допомогу, але ти вже не можеш його врятувати… Ти потрапляєш у своєрідний вакуум, як у кіно… Другий раз вже все не так романтично – ти розумієш, що кожна хвилина може бути останньою… Але на вольових ти біжиш, стріляєш, виживаєш і намагаєшся перемогти та зайняти ще одну посаду чи позицію… Ось такі вони, штурми.

– З твоєї роти скільки вижило після Роботиного?

– Більше половини… Я завжди пам’ятатиму той список із прізвищами перших полеглих… Там було більше 50 прізвищ лише із піхоти… Ці хлопці справжні Герої без будь-яких перебільшень і героїзації… Чи жалкував я, що сам пішов у штурмовики? Важко сказати, бо це наслідки мого власного рішення… Я все це пережив, вийшов щасливчиком, і ось я у Вінниці… Ще в 19-му році я мав йти на контракт, але мені сказали: «Ти що – дебіл, там людей на запчастини розбирають???»

Батьки, звісно, хвилювались моєму вибору штурмовика, і у нас була домовленість – я пішов у бій і обов’язково повернусь… Як вони переживали ці дні без зв’язку і лише на одних молитвах — я не уявляю… Найбільше мій телефон мовчав 5 днів… Я їм так і сказав: якщо через тиждень я не подзвоню – значить, все, «полундра», мені капець… Більше 5 діб під тими обстрілами — це було б вкрай важко на голову… Але бувало всіляке, бо війна не йде за розкладом.

– Тобі, мабуть, назавжди запам’яталась смерть першого побратима поруч, бо ніхто із нас не був народжений для війни…

– Мене морально накрило вже на донецькому напрямку… Бо поряд майже щодня повно загиблих, контужених чи без рук, без ніг побратимів… Але ти намагаєшся відсторонитись від цього і сам у себе віриш, що ти вийдеш із бійні живим… Коли ж я отримав поранення на авдіївському напрямку, тоді прямо трегернуло все це пережите… Бо під Роботином ми зустрічали на позиціях вже мумії наших, які під сонцем зотліли до кісток… І ти не можеш відвести від цього очей… Вже на донецькому фронті під Авдосом із моїм покійним замполітом Вудстоком ми мали забрати тіла побратимів… Бо по них був приліт і невідомо, із якого боку… Прийшли забирати їх, а від них не залишилось нічого – із 4-х бійців знайшли два тіла і ногу із чоловічим органом… Картина була шокуюча… Бо в перший же день під Авдіївкою, 19-го жовтня, із мого підрозділу із 18-ти чоловік вийшов із бою лише один – виповз по полю із простріленою ногою… Решта залишились там… Чорний день 19-го, коли мінус 18…

І часто бувають моменти, коли ти просто не можеш забрати свого із поля бою… Якщо відбиваємо тут посадку чи позицію, то згодом знаходимо своїх по жетонах, по формі, по спорядженню, по татухах… Своїх видно завжди!

Коли збираєш тіла і рештки своїх бойових товаришів, ти намагаєшся про смерть не думати… Тебе плавить пізніше, коли ти розумієш: це міг бути ти…

– Тебе рятувала молитва чи музика?

– Ритуалу типу вуду перед виходом на бойові в мене не було… Кожен в той момент думає про своє, про рідних, про дітей, про свої мрії, які можуть обірватись назавжди за хвилину… Це дуже особисті миті, коли ти стоїш на порозі смерті та сподіваєшся лише на свою зброю, свій крутий колектив і якийсь промінчик удачі… І ритми АС/DC часто нас розігрівали перед боячкою.

– Після Бахмута в моєму підрозділі відіграли 5 весіль та стільки ж людей розлучились! Війна ламає родини і щастя… Ти після всього пережитого також вирішив стати на весільний рушник?

– Дійсно, багато цінностей я нині переоцінив… І коли до мене приїхала дівчина із Варшави аж у Запоріжжя, ми вирішили бути разом… Нині я щасливий, хоч ми далеко один від одного. А із темою розлучень і весіль я згоден… Бо війна – важке випробування для кожної родини, де хоч хтось один у армії, на фронті… Тому починаєш зовсім інакше цінувати кожен день тут, у відносному мирі та обіймах коханої… Це зовсім інший світ, в якому перемагає любов.

– Про свою активістську подругу Віту Завірюху ти щось чув останнім часом? Вона жива? Бо востаннє ми бачили її без шолома під час захисту Києва прямо посеред бою… Вона йшла посеред стрілянини, як зачарований янгол, і ніякі кулі її не брали…

– На жаль, нічого про неї не чув… Сподіваюсь, що жива. Може, вона в «Брат­стві» разом із однодумцями? Я впевнений, що вона дві­жує, якщо Бог їй зберіг життя… Бо це в її крові…

– Якби не ця війна, ти ким мав стати – журналістом, політологом чи моделлю? Бо твої сту­дент­ські фото зачаровували всю дівчачу Вінницю і твій рідний Донецький університет…

– Я бачив себе в комунікаціях, може, дійсно «продавав обличчя»? Чи труби? Бо мене знайшли люди із Харкова, де мій повний тезка Олексій Назаренко продає труби…

– Якщо згодом відкриють кордони, ти виїдеш з України чи залишишся тут?

– Я б хотів помандрувати світом, але поки що основні мандри в складі ЗСУ по півдню і сходу України… Є мрія поїхати до Португалії на океан. Але маю власну місію тут, у країні – проїхати багато міст України та провідати могили моїх бойових товаришів. Це святе…

Окрема тема – мрія про довге побачення із дружиною… І шукатиму безлюдне тихе місце, щоб сісти і начитатись книжок, які мене чекають.

– У тебе є рецепт виживання на війні в штурмовій бригаді? Бо всі бояться потрапити саме в штурмовики…

– Хороший колектив, хороша лопата, щоб глибше копати. І фізична витривалість, щоб все це витягти на своїх плечах… Удача! Без неї нікуди…

– Ти вважаєш себе Героєм?

– Ні… Я зараз більше «зірка» Тік Току, коли мої жорсткі відвертості заходять людям і викликають шквал коментарів… Я бачив і знаю Героїв – це хлопці із мого підрозділу, які “на щиті” повернулись додому… Чи досі не повернулись… Бо вони заплатили найвищу ціну на війні – своє життя… І коли мене питають за Перемогу і марш ветеранів, то я досі не визначив для себе поняття Перемоги… Хіба що я багато в чому переміг себе? А марш – лише у Москві!

Спілкувався
Роман Ковальський