П’ятнадцять вихованців заслуженого тренера з’їхались копати йому могилу. У Олександра був день народження. В цей день. Але і він не пропустив. Бо Василь Лукашович не лише із нього, а сотень хлопчаків Теофіпольщини зробив майстрів спорту та дав путівку в життя.
Я ще студенткою писала перший нарис про Василя Богонюка. Бо більш шанованої і знаної людини на той час перед очима не було.
Василь Лукашович, сам спортсмен, рекордсмен світу, заснував у Новоставцях спортивну секцію з важкої атлетики. Хлопці самотужки побудували собі залу, де займались.
Більшу частину свого життя Василь Богонюк присвятив вихованню з хлопчаків віддаленого району світил спорту та лідерів, які саме тут, у залі важкої атлетики, кували силу волі і характер.
Про нього і його вихованців писали сотні ЗМІ, знімали фільми. І тоді я, ще майбутня журналістка, писала, з яким захопленням Василь Лукашович розповідав про своїх дітей.
З якою гордістю він казав, що можна стати і в зрілі роки батьком – приклад тому Богданчик. Тільки народився. А ось Інна – середня донька. З великою любов’ю він розповідав про те, що і вона змалечку під наглядом батька інтенсивно тренується. Старший син Вадим був особливою гордістю Лукашовича. Бо ж тоді кращі учні шкіл вибирали навчання у вищих військових закладах. Військове училище десь в росії, бо тоді це були останні роки СРСР, і Вадим вибрав.
«Офіцером буде мій Вадим, захисником», — ділився Василь Богонюк.
Школу Василя Лукашовича пройшли всі три брати Маринюки, мої родичі. Двоє – нині покійні. Микола Маринюк молодим загинув у автокатастрофі. Але турніри на його честь проводяться і донині. Сергій був неодноразовим чемпіоном Європи серед ветеранів з гирьового спорту.
Найменший Олександр Сергійович не лише сам досяг успіхів у спорті, але й присвятив все життя викладанню фізкультури в профтехосвіті та тренерській роботі. Тепер і він виховує спортсменів.
Майстром спорту став мій однокласник, ексочільник тергромади Анатолій Вальчук. Лукашович став йому другим батьком.
Його школу пройшли голови райдержадміністрацій, керівники великих підприємств. І навіть керівник Західної митниці.
Люди його шанували. Коли відійшов від спорту, вибирали головою громади.
Це все відбувалось на моїх очах. Але пишучи зараз, вже в пам'ять про Василя Богонюка, я навіть у страшному сні не могла уявити, як роз’єднає його родину і дітей страшне слово «війна», яку розв’язав проти України путін. Бо найстарший син Вадим на похорон не приїхав. Як і представники його родини. Бо він тепер офіцер російської армії.
Напевно, піддався російській пропаганді і думав, що його тут зустрінуть нацисти, бандерівці, сатаністи, хто там іще?
А хоронив такого іменитого і заслуженого батька молодший син – Богдан. Наймолодший брат Вадима. Ветеран цієї війни. Який добровольцем пішов захищати Україну. Його скалічили ті, кого вів чи веде у бій, навчав як офіцер старший брат Вадим.
Богдан потрапив у полон. Як розповідає близьким, їх захопили в полон на сході і катували. Повибивали зуби, застосовували електрошокер. Знаючи, що вони приречені, воїни вдались до втечі. Бо думали, що краще померти так… І Богдана дивом підібрала і виходила місцева мешканка. Богдан ще з 14-го був у АТО і отримав чимало поранень. Але в перший же день війни зібрав рюкзак і потайки від родини приєднався до побратимів:
– Не вмовляйте, моє місце там. Там всі мої хлопці-однополчани.
Богдана треба лікувати і підтримувати. Бо ніщо в цьому житті не проходить безслідно, тим більше під час війни.
Хто, як не Інна, їхня сестра, могла б це зробити. Бо вона тепер матушка. Інна вийшла заміж за священника. Він приїхав погостювати до рідної сестри, дружини місцевого священника Олександра. Роман закінчився весіллям і від’їздом пари до росії. Чогось не в Україну, а саме в Бєлгородську область послали служити її чоловіка від начебто і української церкви. Так Інна стала жити в рф і з чоловіком наставляти любити Бога у прикордонному із Україною районі.
І коли почалась війна, в Україні поширили відому пам’ятку, виявлену у російських полонених солдатів. Її видавали від РПЦ із рекомендаціями – що це священна війна проти України. І вбивати українців зовсім не гріх. Там, навпаки, закликали це робити. Вона була із печаткою і благословенням саме митрополита Бєлгородського з єпархії, де служить і чоловік Інни. Здається, Олег. Ще тоді була шокована – невже такі пам’ятки видає і він? Як? Маючи рідню в Україні?
Але ще більше шокувала розповідь однокласниці Інни – Олени Зубової. Вона розповідала, що Інна в соцмережах писала, як вона допомагає російським солдатам, волонтерить і благословляє із чоловіком окупантів. Як любить рф і путіна.., бажає їм перемоги.
Над ким?! Рідним братом, матір’ю, родиною? – хотілось запитати. Але парадокси в цій родині, як і у багатьох, хто має подібних «родственніков» у рф, траплялись і далі – бо саме швагро Лукашовича, батюшка УПЦ (МП) Олександр, дружина якого — рідна сестра чоловіка Інни, що десятки років правив у Новоставцях, Кунчі, інших прилеглих селах, відмовився із громадами переходити до ПЦУ і далі продовжує «єднання» із Кірілом.
Викупили хату і там заснували храм. Багато кажуть нехорошого люди – і про розкрадений храм, і про наративи «руского міра», і про розкол села через це.
Але я сьогодні не хочу про це. А про те, що він та його дружина — матінка — не наважились прийти до храму, де священник ПЦУ, за бажанням сина Богдана, відспівував батька.
Тобто єднання із кіріловською церквою, яка освятила геноцид проти України, стало вище родинних зв’язків? Отче Олександре, матінко, я ж вас знаю десятки років! Ну як же так?
Люди багато чого говорили мені і просили написати і показати, до якого безумства довела ця путінська війна конкретно цю родину, інші, хто має родичів-путіністів в росії. Яким ця клята рашистська пропаганда вимила усі мізки.
Висловлюю співчуття від себе і редакції дружині Галині, родині Василя Богонюка. Вічна пам'ять йому і Царство Небесне.
Дорогі мої земляки, покійний Василю Лукашовичу, вибачте, що наводжу такі приклади. Бо не можу як журналіст і громадянин цієї країни не навести їх. Скажіть, до чого довела ця страшна пропаганда путінізму? Як розколола родичів, друзів, земляків, родини?
І це лише один приклад. А таких в рф зараз 11 млн. Вдумайтесь — кровних родичів. Тобто батьків, дітей, яких ось так це людиножерство нацькувало на Україну та її народ. Навіть Бога використало, щоб розділяти і нацьковувати, оббрехати. Змусити підтримувати ката українського народу путіна.
І, знаючи особисто усіх учасників описаного, прошу: включіть клепку і схаменіться, бо Бог — це не путін. І гріх каїна – це найстрашніший гріх.
І з Москви, де в центрі досі капище сатани в вигляді мавзолею із безбожним Леніним, який винищив мільйони – істінной церкві не може бути.
Зізнаюсь, що серед цих 11 мільйонів росіян, в яких є родичі в Україні, є і родина мого чоловіка. Бо батько, син репресованого з Волині діда – «куркуля», зумів витягнути одного сина із рф. А інший повністю став путіністом. Як і його родина. І нам так само довелось порвати з ними всі стосунки. Так само мій двоюрідний брат Ігор не приїхав на похорони свого батька, мого дядька Пилипа. Бо, як і Вадим, закінчив у Києві військове училище, але служити відправили до рф.
І його рідний брат Сашко вимушений був послати подалі, бо його розповіді про те, що рашисти бомблять мирні міста і вбивають мирних жителів, він назвав вигадками і назвав брата брехуном.
Учні Лукашовича з’їхались і гідно провели вчителя. Як і земляки, згуртувались і вже в Православній Церкві України провели у Вічність знаменитого тренера, рекордсмена світу. Прекрасно було б, щоб на честь Василя Богонюка в Теофіпольській ТГ заснували турнір. І увіковічили його пам’ять.
Бо батьки за дітей не відповідають. Як і діти за батьків. І це Біблейська істина.
Тетяна Редько
