Пройшло майже 30 років і тільки нині український народ починає розуміти оману і облуду російської мови, у всіх її проявах. У кожного свій шлях до розуміння правдивості цих слів: хтось розумів це ще у радянські часи, хтось усвідомив із здобуттям незалежності, хтось під час детального вивчення цього питання, а комусь і досі важко визнати власну помилку. Надіюсь нашим дітям не прийдеться боротися за рідну мову і вона стане вільною, линутиме звідусіль у вільній Україні!
***

Ода українській мові

І
Повів мене до церкви Тато
У світле Великоднє свято
Він нахиливсь мені до вуха
Й сказав: «Ти добре слухай,
Щоб слово Боже в твоїм серці
Цвіло, як квітка на стебельці.
Ти ж народивсь у вірі давній,
Хрестився в церкві православній»

ІІ
І я стояв, і пильно слухав,
Щоб благодать Святого Духа,
Засіяна у рідне слово,
Сіяла в думах барвінково.
Аби в роки важкі, похмурі,
Коли я буду у зажурі,
Душа не лізла ув окови
Чужих богів, чужої мови.

ІІІ
Та із високого амвона
Не падали слова, як грона, —
Не линула, немов обнова,
Священна українська мова,
Така, як Матір Божа в храмі,
Всевладна пані над серцями,
І мудрості широке море —
Бурхливе, ніжне, неозоре.

ІV
Там замість золотого слова
У груди сипалась полова
Чужих словес незрозумілих
І від пихи аж потемнілих.
Вони, нещирі і холодні,
Немов пливли із преісподні.
З очей ікон святих одразу
Скотилася сльоза образи.

V
І я спитав: «Чому це, Тату,
У гойне Великоднє свято
Пан отець править службу Божу,
А я збагнути слів не можу?
Чи сила Господа звеліла,
Щоб наша мова заніміла
У нашім прадідівськім храмі,
Що вже віки стоїть між нами?!»

VI
Мій Тато більше не молився.
Він спалахнув і розгнівився,
Й серед людей словами сіяв:
«Цей піп не наш, його привіяв
Ворожий вітер, аби пилом
Туманних слів, як дим кадила,
Зміцнити рабськії вериги
І в пеклі мовної хурдиги.

VII
Він знає добре по-вкраїнськи,
Та мовить тільки по-чужинськи,
Бо в кожнім чужинецькім слові
Є вирок українській мові.
Якщо її у нас не буде,
То нас історія забуде,
Прийшлюк назавжди стане паном
Над нашим лісом, нашим ланом.

VIII
Гей, люди, чом це наша мова,
Така шляхетна й гонорова,
Тремтіти має, наче сарна,
Як мчить за нею ціла псарня
Хортів? Чом неукам-забродам
Й копилюкам свого ж народу
Дозволено чинить розправу —
Душити мову величаву?!

ІХ
Таж українська дивомова —
Похідний марш і колискова,
І жайвір під травневим сонцем,
Щедрівка в Батька під віконцем,
Гірських потоків дзюркотання,
І соловейкове лещання,
І шелест жита і пшениці,
В ній ритм дощу і громовиці.

Х
У нашій українській мові
Живе освідчення в любові
І люта ненависть до ката,
Погорда і гнів до ренегата,
Поезів степів і моря,
Жага незвіданих просторів,
Державний гімн і і спів молитви,
І гук війни і скрегіт битви.

ХІ
В ній — доля наша, в зло закута,
І клич Дніпрового могуття,
І духу нашого твердиня,
Краси скарбниця і святиня,
Що працю осяває і дозвілля,
У свята наші і весілля,
Сторожева несхитна вежа,
І єдність нашого безмежжя.

ХІІ
У світі ми окрадені і бідні,
А в церкві ранять нашу гідність
І оскверняють нашу душу,
Я нині всім сказати мушу,
Що нам не честь і нам незмога
Молитись до такого «бога»,
Який не знає і не хоче знати,
Що славна українська мова —
Це наша люба рідна Мати.

(Михайло Івасюк, 1995 р.)

Зі сторінки: Galina Zaderevich