Минулого року  я прийняла на квартиру у стару батьківську хату сімейну пару. Василь нещодавно звільнився  з колонії, сам родом з Могилева-Подільського. Так склалося, що познайомилася я з ним ще раніше, прямо скажемо — пожаліла. Тому, власне, й не відмовила, коли він звернувся до мене з проханням найняти житло. Його громадянська дружина Любов залишила у рідному Чагові четверо дітей. Переїхала з новим чоловіком Василем до нас, на Літинщину, прихопивши найменшенького сина.

Жили вони безплатно. Ми так домовилися, що іноді вони допомагатимуть мені садити картоплю на двох сотках і Василь забетонує стовпчики для огорожі. Я привозила їм їсти, ми часто обідали разом, коли треба — я сиділа з дитиною.  Вони палили в грубі моїми дровами. Так минуло п’ять місяців. Багато що в їхній поведінці мені не подобалося, але я мовчала. Вони багато курили прямо в хаті, і цим димом дихала дитина. Вони кричали на малого, а самі зовсім ним не займалися, годинами сиділи у телефонах. До них час від часу приїжджали Любині діти. За цей час Василь попрацював всього два місяці, жили зовсім без грошей. Через те, що дітям не було у що одягнутися, вони взимку зовсім не виходили на вулицю.

А потім раптом мої квартиранти зникли. Вибиралися, очевидно, вночі, щоб ніхто не бачив, не забувши прихопити те, що було цінного у батьківській хаті. Повикручували навіть завіси у дверях кімнати, що вже казати про доріжки чи посуд… Після цього якось бачила Василя на базарі. Але зустріч виявилася нерадісною: він став кричати до мене, погрожувати, що повириває ті стовпчики, котрі вже зробив… Мені стало страшно, і я звернулася до поліції, написала заяву. Але нікому не було цікаво, що в мене вкрали. Через кілька місяців, коли я не витерпіла і сама поцікавилася, що робиться по моїй заяві, то отримала відповідь, що залишили без розгляду, бо в поліції місце перебування Василя не відоме.

Але я напевно знаю, і людям відомо, що після того, як вони вибралися з Кулиги, то жили у свого друга. Потім так само, вночі, раптово зникли, не заплативши півтори тисячі гривень за проживання і прихопивши речі господарів. Потім швидко знайшли квартиру у Літині. Протягом цього року вони вже встигли побувати на трьох квартирах. Торік — ще на чотирьох. Схоже, у цієї сімейки ось такий спосіб життя — кочовий. А мені всі співчувають: і діти, котрі далеко живуть, і сусіди. Кажуть, постраждала через свою доброту…

Ніна Йосипівна
Літинський район