На цій площі біля «книжки», звідки хоронили його сина, Сер­гій Щетинін, розчарований післямайданівською політикою і «любими друзями» Ющенка, стояв із каністрою пального, щоб підпалити себе.

Хто думав, що через 20 років він тут же проводжатиме із усією Вінницею свого найстаршого сина Михайла, який загинув, щоб жили ми.

Служив у тому самому 172 батальйоні 120-ки, який прийняв бій і зазнав важких втрат. За нашою інсайдерською інформацією, наших воїнів із підрозділу в той фатальний день на Донбасі загинуло 16. 13 — отримали важкі поранення…

Кажуть, Михайло згорів, бо віз боєприпаси на передову. І машину з ним підбив ворожий дрон… Його впізнавали по ДНК.

Батько Сергій Михайлович робив Майдан у Вінниці в 2004-му. Він був депутатом, довіреною особою Ющенка і активним громадянином, якого знає багато хто через резонансні події, в яких він брав активну участь.

Хто не пам’ятає ті фатальні дні, коли ще вдень контрреволюціонери заявили, що переміг Янукович. Але це викликало шок у більшості свідомих українців через «підрахуйство» і «ківаловщину», поголовні фальсифікації. І раптом Сергій Щетинін, як вождь, бере стільчик, стає на нього біля міськради і впевнено через мегафон закликає усіх незгодних протестувати. Вечірня Вінниця заклекотіла і пішла за ним. Море людей не могли зупинити ні спецназівці, викликані тодішньою владою, ні хутірські бандити, послугами яких часто користувалась місцева влада.

Але коли вже перемогла Помаранчева революція, Сергій Щетинін став свідком таємних «договорняків», за якими нібито Ющенко віддавав область відомому олігарху і його людям. І обіцяної справедливості не сталось. Тому відчайдушний Сергій Щетинін вийшов із каністрою бензину, погрожував зробити на площі Стуса самопідпал. Попереджав, що влада, яка прийшла за допомогою майдану, простих людей, робить фатальну помилку… І це приведе Україну у прірву…

Тоді його відговорили робити такий відчуйдушний крок. Але як же він, протестуючи проти «любих друзів», був правий! І ось тепер, через ту таку необдуману політику і договорняки він і багато хто з батьків вже похоронив і хоронить своїх дітей, які платять ці­ною власного життя за незалежність України. І якщо ті, кого він тоді критикував, вже встигли сховати своїх дітей за кордоном, від­купити та зробити інвалідами чи доглядальниками за ними, ось такі патріоти стоять на смерть за Україну.

З початку вій­ни і батько, Сер­гій Щетинін, пішов добровольцем у Тероборону, і так само вчинили двоє його синів – старший Михайло та Артем. У Сергія Щетиніна четверо дітей. Є ще дві доньки.

Тепер за віком Сергія Щетиніна звільнили. А сини весь цей час тримали фронт у найгарячіших точках.

Михайло, який повернувся «на щиті», батько трьох малолітніх діток. Найстаршій – 7 років. Найменшій — рік і два місяці. Ще 4 синочкові. І він міг звільнитись за законом, як це зробив багато хто. Але Михайло Щетинін продовжував службу.

Ми вже писали про 172 батальйон і резонансну заяву Альо­ни Авдєєвої, яка била на сполох про розгром і важкі втрати підрозділу. Тоді у 120 бригаді заявили, що «один із батальйонів бригади, який виконує бойове завдання на Донецькому напрямку, увійшов у складне та непросте зіткнення із ворожими силами. Наші бійці не кинули позицій і продовжили гідно виконувати завдання із оборони України»…

І Михайло став одним із тих, хто виконав його до останнього. Із тих 16-ти. Кого вже привезли чи ще привезуть на рідну поді­льську землю «на щиті».

На тій же площі Стуса в неділю зібралось багато вінничан, щоб віддати шану Михайлу Щетиніну. До речі, і батько Сергій під час прощання із сином нагадав про свій протест на цьому місці. І про те, що ось зараз всі розплачуються за те, що не почули таких, як він, тоді…

Михайло й Аліса були разом вісім років:

– Мишко був дуже прив’язаний до родини, а з іншого боку, мав багато мрій та амбіцій. Він мріяв змінити простір навколо себе на краще, — розповідає дружина Аліса. — Якщо поставив щось за мету, то обов’язково цього досягав. Він міг не йти воювати, бо маємо троє дітей. Але він вважав інакше. Казав, що це його обов’язок – не залишити війну дітям. Тепер діти – це і є ти, мій Михасик! Це найкраще, що ти мені залишив! Люблю тебе і буду з тобою завжди... Міша казав, що невдовзі повернеться зі служби і разом з дітьми поїдемо в Карпати, візь­мемо з собою намет, будемо ночувати під зорями та палити багаття, —.розповідає Аліса. — Ми усі чекали цього часу… У день, коли Михайло загинув, ми спілкувались увесь ранок, а потім Михайло перестав виходити на зв’язок.

Наталя Ксе­н­чина, в ми­нулому журналістка «33-го», офіцерка 120 бригади і дружина загиблого героя Володимира Іпатова, дружить із родиною Михайла:

– Уже третій день я в стані ступору. Мій мозок просто не сприймає цю інформацію, досі не вірю, бо мені здавалося, що це могло статися з ким завгодно, але не з тобою, Михайле.

Ти сильний, розумний та мужній, комусь, можливо, різ­кий, однак для мене ти завжди залишишся добрим і веселим, з 1000500 ідеями, які ти не боявся втілювати. А ще люблячий і турботливий батько і чоловік, брат, на якого можна покластися, та син, яким можна пишатися. Це велика втрата для всієї родини.

Роман Ковальський, нині воїн ЗСУ, журналіст «33-го», про Михайла:

«Приїхали на похорон всі, хто зміг і хто живий з наших. Ми з ним прослужили разом більше року. Михайло в принципі міг все — літати на дроні, вести бойове авто, дістати неможливе у лісі посеред хащів на кордоні. Коли народилась його третя дитина, я радив йому повернутись додому, списатись, згідно з законом, виховувати діток і будувати свою «хату». Михайло вирішив залишитись у ЗСУ... 1 серпня його не стало, як і багатьох наших побратимів. Всі шоковані загибеллю Михайла... Печаль... Слава йому навіки...»

Відпускаючи Михайла у Віч­ність, сказали прощальні слова всі рідні – батько, сестри, побратими… На прощання прийшли соратники Сергія Щетиніна… Ті, хто пішов у владу і був в опозиції. За 20 років змінилось багато чого… І можна було змінити ще багато чого. «Гори перевернути» – сказали б мудрі люди. Але, чого там гріха таїти, всі, хто прийшов до влади і тоді, під час Помаранчевої революції, і після Майдану, думали не про те, що я можу дати країні, а, найперше, що я можу взяти з неї. Брали, що хотіли і як хотіли…

Розбазарили армію. Кидали на свою крихти… Ще мить – і годували б чужу… А ми, народе наш, мовчали чи поодиноко кричали… Але поодинокі протести більше схожі на ґвалти. А коли всі – це вже голос народу.

І може, хоч зараз вони і кожен із нас, після слів батька загиблого сина, молодої дружини, споглядаючи оченята трьох маленьких сиріток, траурну процесію, яка рвала серце на шматки (а таких – вже сотні тисяч), усвідомимо не лише свої помилки, а й зрозуміємо, що тільки разом ми сила. А разом – це коли чоловіки і жінки розуміють свій обов’язок, особливо у час війни. Тільки всі, а не вибірково.

Вічна пам'ять Михайлу, спів­чуття родині. Ви виховали гідних синів, завжди небайдужий Сер­гій Михайлович, родина Щетиніних. «33-й» розділяє біль вашої втрати та кожного, хто провів свого і нашого Героя у Вічність.

І ще – дивіться ось на таких патріотів України, беріть з них приклад, досить вже «прославляти» усяких сцикунів. З ними ми війну не виграємо. Ми живемо в час Героїв, поряд з Героями і завдяки Героям.

Не шкодуймо для них уваги та поваги.

Тетяна Редько
Фото Сергія Хіміча