У гайсинському парку на атракціонах бавиться дітвора. Лунає щирий веселий сміх. Здається, сама ідилія, рай. Живи і радій.
Але рівно об 11.00, неподалік, на площі метроном почав відбивати удари, залунав Гімн України, вишикувалися буквою «П» десятки людей. В їхніх очах, на обличчях ні радості, ні усмішок. Вийшли вони не на свято, а щоб ще раз привернути увагу суспільства, світової співдружності до жахливої проблеми українських полонених і зниклих безвісти. Бо, як каже сестра полоненого, громадська діячка Всеукраїнського об’єднання матерів та дружин захисників України Лілія Кузьменко, кожна затягнена хвилина, кожна година, кожен затягнутий день – це втрачені життя українських полонених.
Акція мовчазна. У руках людей синьо-жовті прапорці, портрети найрідніших, найближчих. І плакати з написами допомогти знайти безвісти зниклих, витягти з московської неволі полонених.
Ділиться Олена Манчук: «Мій брат уже 26 місяців у полоні, зазнає тортур, побиття. Але він сильний духом. Усе стійко переносить і вірить в щасливе повернення додому. Це підтвердили хлопці, які були разом із ним і яких уже обміняли. Від січня про нього жодної звісточки. Ми чекаємо хоч найменшу звісточку про нього. Весь світ повинен почути про наш біль, наше горе. І допомогти.
Син Ольги Міщенко з Тарасівки зник безвісти під Красногорівкою на Авдіївському напрямку ще півтора року тому. Важко, дуже важко жити у невіданні. Де він? Що сталося? Ніде й поплакати за ним. Тож і прийшла сьогодні сюди. Аби побути з такими, як сама.
Ольга Гнатенко в невідомості про молодшого сина уже 11 місяців. Проплакала всі очі. «А тут старшого мобілізовують. Як же так, запитую, війна вже забрала одного мого сина, – розповідає жінка. – За законом, ніби не мають права ще одного забирати. А мені пояснюють: раз у них батьки різні, то й діти нерідні. Не мають права на відстрочку. Дуже образливо й боляче, що в одних під мітелку вимітають, а «еліта» себе і своїх дітей відмазує чи за кордоном переховує».
Олена Чиляєва прийшла на акцію з двома неповнолітніми синами. Вірить і сподівається, що її дядько Юрій Бірюк, який зник два роки тому, все ж повернеться до них.
- Мій син Олександр служив строковиком-нацгвардійцем у Маріуполі. І міг за законом не воювати. Але місто швидко опинилося в облозі, тож строковики теж змушені були взятися за зброю, — розповідає Любов Куліш із Білок Дашівської громади.
– Коли за наказом президента мусили здатися, опинився в сумнозвісній Оленівці. А потім переправили на росію. Звідти написав листа додому. Російською. По всьому видно, що диктували. Лист ішов до нас три місяці. Я відписала одразу, а Саша отримав його аж через півроку. 14 грудня 2023 дозволили поспілкуватися з сином українською через відеозв’язок. Господи, що зробили з моїм хлопчиком у полоні – видно тільки очі й вушка. Вихудлий, змарнілий. А йому лише 23. Я сказала, що робимо усе можливе, аби визволити його, усіх наших хлопчиків з полону, розповіла про наші акції. А він відповів, що знає про це. Отже, доходить інформація і туди, за ґрати. Тож нам потрібно не мовчати.
Учасники мовчазного мітингу домовилися проводити такі акції щомісячно. Хто вже повернувся з полону, кажуть, що такі заходи, неважливо, де проходять, — велика підтримка тим, хто в неволі. Самі долучаються до цієї справи. Знають, що крапля довбе камінь, роздовбає і кремль.
Олександр Рябокінь,
м. Гайсин
