Про це йдеться у присвяченій Грушевському статті, що вийшла у виданні Telegraf.

Як зазначає автор матеріалу, журналіст Сергій Махун, “батько-засновник української державності фактично виступав проти незалежності України”, тривалий час вважаючи за потрібне лишати Україну у федерації з Росією на правах автономії. Суверенітет Української Народної Республіки (УНР) було проголошено очолюваною науковцем та політиком Центральною Радою лише на початку 1918 року, та й то вимушено, коли російські більшовицькі війська сунули на Київ.

“Найстрашнішою, або радше найтрагічнішою, “помилкою” Центральної Ради, очолюваної Михайлом Грушевським, стала демобілізація українізованої військової маси, яка налічувала кілька сотень тисяч солдатів і офіцерів, які мали чималий бойовий досвід. Необхідно було лише структурувати ці наявні сили”, – пише Telegraf.

Однак Грушевський не вважав, що Україні доведеться воювати з Росією, як і з ким-небудь ще. Закінчилося це трагедією під Крутами, окупацією половини України червоними і, зрештою, їхнім вторгненням до Києва з подальшими розстрілами тисяч жителів столиці.

Після гетьманського перевороту Павла Скоропадського Грушевського, як політика, більше не існувало.

Через Галичину він опиняється в Європі, але затримується в еміграції ненадовго. Грушевський звертається до радянського керівництва з проханням дозволити йому повернутися й займатися наукою. 7 березня 1924 року він разом з дружиною і донькою повертається до Києва. Знову живе на вулиці Паньківській, 9, але вже у флігелі, тому що розкішний прибутковий будинок, що перебував в особистій власності Грушевських, у лютому 1918-го більшовиками було спалено.

1931 року його змусять переїхати до Москви. Загалом Грушевський проживе в Радянському Союзі майже 10 років. Дослідницькою діяльністю він дійсно продовжував займатися, але не завжди вільно. За ним велося пильне стеження, дарма що вчений-історик зі світовим ім’ям має вчене звання подвійного академіка – радянських Всеукраїнської та Всесоюзної академій наук.

1931 року, вже у Москві, Грушевський побував у слідчому ізоляторі, де його шантажували подальшою долею доньки, Катерини Грушевської. Вчений омовив себе, "зізнався" в антирадянській діяльності, одначе пізніше відмовився від своїх свідчень.

9 вересня 1934 року Михайло Сергійович разом із дружиною Марією Сильвестрівною та донькою Катериною Михайлівною приїжджає на відпочинок і лікування до Кисловодська в санаторій КСВ (Комісія сприяння вченим). У жовтні вчений захворів на запалення легенів. 12 жовтня йому зробили першу операцію з видалення карбункулу. Її проводив головний лікар, який за фахом не був хірургом - дивний збіг, розповідає Telegraf.

Український історик Юрій Шаповал, який першим знайшов документи, присвячені останньому періоду життя Михайла Грушевського, писав:
"…Звернімо увагу на те, що в історії хвороби йдеться про чотирикратне "оперативне втручання". 16 листопада було зроблене переливання крові, взятої від Катерини Михайлівни. 19 листопада стан М. Грушевського різко погіршився. 22 листопада зробили нове переливання. Знову від доньки, але це вже його не врятувало. 24 листопада лікарі констатували: "Смерть при зростанні сердечної слабкості".

У проукраїнських колах відразу з'явиться версія щодо насильницької смерті академіка. Поховали Грушевського на Байковому цвинтарі у Києві, але без урочистостей.

"Його донька Катерина була арештована в липні 1938 року. Пройшла всі кола пекла радянських катівень. Померла 1943 року у виправно-трудовому таборі "Темлаг", похована у Новосибірську. А освячення пам’ятника Михайлові Грушевському відбулося вже на зорі незалежності України – 24 листопада 1991 року.