Україна і Сирія – дві батьківщини мої і дітей моїх

Але Асад з путіним відібрали у нас все — в Алеппо розбомбили дім, у Запорізькій області досі наш дім в окупації…

Сьогодні, коли в Сирії впав режим ката власного народу Асада, друга путіна, моєю співбесідницею стала українка Ірина, мати п’ятьох дітей.

Двадцять років тому Ірина здобула медичну освіту у Вінницькому медуніверситеті. Познайомилась тут із сирійцем Абасом, який навчався на фармацевта. Пара покохала один одного, і вони поїхали на його батьківщину, у місто Алеппо. Там у Абаса родина володіла фармацевтичним бізнесом. Мала сітку аптек та невелику фармацевтичну фабрику. Ірина народила в Сирії п’ятьох дітей.

Але чоловік, його родина не могли терпіти двадцятирічну тиранію Асада, тому приєднались до його критиків.

– А далі розпочалось пекло. Ну, ви ж знаєте, як у змові із путінською росією бомбили наше місто, в людей, що вийшли на вулиці, — ні літаків, ні ППО. А вони, ці рашистсько-асадівські кати, нас «ковровими бомбардуваннями»… Змітали все. Та ще хімічною зброєю почали труїти. Ми в чому були вирвались із цього пекла. Жили спочатку у палатках біженців. Я і п’ятеро дітей. Далі чоловік почав шукати роботу. Так доля нас занесла до Кувейту.

Починали все з нуля. Але досвід і професіоналізм чоловіка оцінили. І він виріс до управляючого компанією. Нам це підприємство наймає квартиру. Живемо непогано. Навіть заощадити змогли. Але, як відомо, в цій країні, крім корінних жителів, нікому не дають громадянство. А те, що скоро впаде режим Асада, ми і не мріяли.

Повертатись до Сирії при ньому і не думали. І тоді ми вирішили звити свій родинний дім в Україні. Бо ж я українка, діти мої — наполовину. Не повірите, але в далекому Кувейті їм легко далась українська мова. І вони її вивчили та вступили до медуніверситету. Спочатку старший син. А далі близнюки — сини Абдула та Абас та донька Асія. Змогли до Запорізького, бо там менший конкурс був. Вони ж і ЗНО здавали. Бо в цей час ми вже побудували прекрасний дім у Василівці. Це поряд із Запоріжжям.

Чоловік із вже старшим сином працювали не підіймаючи голови, щоб вибудувати цей наш дім-мрію. Для кожної дитини із окремим входом. У Сирії так будують, щоб вся родина трималась купи. І ще всім купили автомобілі, влізли в кредити, щоб їздили діти до медвузу.

Посадили великий садок, трояндові клумби. Земний рай. Українці цю розкіш не розуміють, а я переношу щоліта по 50 градусів. Коли вода всюди — окріп. А в повітрі пекло. Водою всюди поливають. Навіть на базарі… І всюди пісок…

Я тут із дітьми жила і маленьким синочком. А чоловік — у Сирії. Прилітав до нас.

От, казав, дітей на ноги поставимо і будемо в Україні жити. Там проєкти якісь вже спільні з Кувейтом мав.

І ось знову та клята війна. Нас окупували рашисти в перший же тиждень. І я знову з дітьми повторюю цей клятий шлях біженців. Звідти нас вивіз Червоний Хрест. Але як тільки я добралась з дітьми до Кувейту і там відходила від вдруге пережитого шоку, як тут тривожний дзвінок від подруги:

– Іро, біда. Тут прийшли чеченці, зламали замки на гаражах, весь автопарк забрали. І будинок хочуть віджати.

Тут у нас є одна сука, донька місцевого гауляйтера. Так вона через таких же своїх шісток рознюхала, що твій дім пустий. Що у тебе тут багато чим можна поживитись, авто забрати…

Вони так переписують на себе всі будинки і квартири, обкрадають майно всіх, хто виїхав…

Ну, ви ж знаєте українських жінок! Хіба я могла це все вже вдруге цим поганючим паразитам подарувати? Ми з чоловіком вийшли на релігійних і дипломатичних лідерів Кувейту. Вони — на посольство росії.

І там домовились, що мені дозволять будинок продати та повернуть авто… Але для гарантійних папірчиків я мала поїхали до Москви у ФСБ.

Якби ви знали, як мені було дивитись на ці ненависні морди… Це був жах… загорталась у хіджаб, щоб очі не видавали ненависті… кусала губи, щоб не сказати чогось зайвого… Я їздила туди одна. Чоловік відмовляв… Але я думала про дітей, хоча б щось зберегти для них…

Коли вже отримала в тій Москві кординати командира, до якого можу підійти, щоб мені повернули награбоване і дім — поїхала до Криму. А вже звідти в окуповану Василівку. І знаєте, весь час, доки я добиралась, бачила гнітючу картину — їдуть безперервно ешелони зброї. Всюду риють окопи, ставлять їжаки…

Коли добралась до Василівки, там взагалі від подруги дізналась, що вони, ці чеченці та дагестанці, понабудовували чотири лінії оборони…. А що я побачила в домі! Все виламане — і туалети, і пральні машини, холодильники…

А бачили б ви, з якою ненавистю вони повертали хоча б ті автомобілі… Вже ж хто мріяв на них їздити… Мені вдалось повернути автомобілі і їх швиденько продати. Зрозуміло, що за безцінь…

А будинок домовилась з подругою, що перепишу на неї. А коли Україна прийде — вона мені перепише… Знали б ви, як там люди чекають Україну. Коли з подругою прийшли оформляти майно, її змусили отримати російський паспорт. І коли я її чекала, бачила, як люди з примусу їх отримують. Бо мають якось жити, працювати.

Я не стрималась — кажу до вояків, яким наказано було мене супроводжувати, щоб не прибили інші: як же так, де ще є країна у світі, що із примусу змушували громадянство отримувати? Я он в Кувейті бачу — люди мріють, все життя там працюють, а не дають. Громадянство — це ж гідність країни, а не примус. До чого вже той ваш путін країну довів?

Коротше, гостра я буваю на язик… То один почав погрожувати, що приб’є, бо його далі цієї діри не пошлють…Але я маю і всі зникнути, що вони тут навсегда… Та і серед окупантів є різні, один навіть сказав мені, що путін ху.ло…

Вони там, що називається, морально розкладаються… Але чого вони так безстрашно пруть… бо як тільки наступ, подруга розповідала, лікарні забиті…

І я дізналась! Секрет розкрився, коли один із моїх поводирів прив’язався до моєї вівчарки і почав носити пайки, щоб годувати її…

Я ж їм не довіряла, тому розриваю той пайок швидко і бачу — звідти з тушонкою, іншими харчами вилітає пачка з порошками… Такими білими кульками… Кажу, що це, хоча, як фармацевт за освітою, зрозуміла, що це траквілізатор…

– Ну, це щоб нам не грустно було і не страшно, — поверхнево пояснив кадировець…

Так ось чому вони такі нелюди! Їх же усіх посадили на наркотики! Ось чому вони такі страшні злочини чинять… І якщо в цьому пайкові є ця речовина, тож її видають усім. Централізовано! Уявляєте?!

Більше того, коли я побачила ті кульки, то як медик і людина, яка все життя провела у фармацевтичній родині, знаю і їх походження. Ці дешеві наркотики, які називають ще «крокодилом», виготовляв підпільно брат Асада на тому хімічному заводі, який зараз, хвалити Бога, розбомбили. І саме їх я бачила на відео, знайшли у представників Хамасу, які розпочали війну в Ізраїлі. Такі наркотики брат Асада цілими літаками постачав і до рф. І, скоріше всього, саме на цьому були побудовані зв’язки вагнерівців із ними.

Там ще були дагестанці. Ті якісь більш притомні. Я йому кажу — ну ти ж мусульманин. Твій же народ у страшних війнах ті, кому тепер ти служиш, вирізали та винищували… До чого ти скотився…

Одні погрожували пристрелити, інші казали, що тут через дурість… Переконували, що звалять. Двадцять же кілометрів, і між ними, вірите, два світи… Які ніколи не поєднаються… Як же там люди чекають Україну. І наша родина. Щоб знову мати свій дім…

Коли ми розмовляли із Іриною, яка мала намір перевести своїх дітей до Вінниці із Запоріжжя, до медвузу, бо звідси ближче до Румунії, звідки літати до Кувейту, вона ще не знала, що Сирію, батьківщину її чоловіка, звільнять швидше, аніж окуповану Василівку. Тому, дізнавшись, зателефонувала і додала, що це справжнє диво.

І якщо до ситуації у Сирії вони ще придивляються, хто там прийде до влади, то як тільки Україна поверне її рідну Василівку — одразу повернеться в дім її мрії. І тут буде жити в трояндовому раю…

Нехай і в Україні та рф так несподівано впаде влада путіна, якого ми ненавидимо подвійно — і за Сирію, і за Україну.

Тетяна Редько