Здається, на болючій темі закінчення безпричинної окупаційної війни Росії проти України пропіарились вже всі мольфари, екстрасенси, ворожбити, політики, експерти та військові.

Намолочених ними сім мішків словесної вовни остаточно перетворилися на якусь рулетку без логіки, правил і реальності. І ця багатолітня ромашка з тисячами пелюсток «буде» — «не буде» вже розриває голови українцям. І ні пілюлі, ні «Єдиний марафон» не лікують цей нестерпний хронічний біль сподівань та втрат.

То що реально маємо на сьогодні? Перше і головне — кардинально помінялася офіційна риторика української влади. Нам, нарешті, чітко і недвозначно пояснив президент, що Україна не має сили і можливості повернути свої окуповані ро­сійськими терористами території.

Друге і, знову ж таки, не дуже оптимістичне. Головнокомандувач Сирський дав розпорядження очільникам семи областей оперативно готувати фортифікаційні лінії вглибину.

Третє — президента України не запрошено на інавгурацію Трампа. Що, по суті, може означати скорочення американської військової допомоги або ж примус української влади до завуальованої капітуляції перед кремлівським режимом.

На тлі особистих амбіцій путіна остаточно знищити українську державу й потурання йому в цьому з боку міжнародних безпекових організацій і таких же диктаторських режимів розмови про справедливе припинення війни до кінця цього року виявилися черговим «бла, бла, бла…»

Більше того, невизначеність західних партнерів із допомогою Україні, її реальних потреб, аби зайняти сильну позицію під час переговорів про мир, теж не дає підстав сподіватися, що ця страшна війна закінчиться в новому році. Адже, на превеликий жаль, симпатиків воєнного злочинця путіна в світі біль­шає.

І це вже під­тверджується у резолюції Ген­асамблеї ООН, яка нарешті визнала «військовий конфлікт» агресивною війною з боку росії. Рішення було прийнято з мінімальною перевагою голосів. Хоча на початку війни на боці України була переважна більшість країн. Але, певно, і це рішення про порушення прав людини на ТОТ просто ляже в якусь міжнародну чиновницьку шухляду.

Світ стомився і розчарувався. Стомився від того, що відповідальність за цю війну аж надмірно наші очільники змушені були перекласти на інших. Розчарувався, що Україна так безтурботно підійшла до початку повномасштабної російської агресії. Без сучасної сильної армії та потужної оборонки. Що не зупинила корупцію, яка розкрадала і розкрадає гроші на армію і продовжує зсередини руйнувати країну.

Зрештою, від того, що досі не оголошено в країні стан війни з реальною мобілізацією всього суспільства на захист від ворожої агресії. І що досі в державі існує дві паралельних дійсності. З одного боку — величезна армія чиновників, депутатів, силовиків, близьких родичів, кумів та сватів, котрі застрахувалися від війни вигаданими ними ж законами. І котрі у складі 5 колони продовжують працювати на ворога і готові хоч завтра вийти з хлібом та сіллю назустріч рашистським терористам.

А з другого боку — існують прості українські чоловіки та жінки, котрі не змогли відкупитися у мафіозного спрута, були спіймані десь на вулиці і силоміць відправлені «на передок»... Часто-густо їх вистачило лише на один бій.

Зрозуміло, що вони закінчуються. І що північнокорейські сотні тисяч солдатів уже зафрахтовані воювати на боці росії. Окупанти просуваються на Сході, вибивають підрозділи ЗСУ на Курщині. Схоже, що і ця операція закінчиться Кринками. Зі слів бойових офіцерів, бригади неукомплектовані на 40 — 50 відсотків.

Не вистачає людей, які купили собі інваліднсть чи іншу індульгенцію. Бракує грошей на спорядження та зброю. Тих самих мільйонів доларів, у яких купаються мсеківці, тцкашники, влківці, міноборонівські злодії та інша наша «державна еліта» і чиновники всіх нижчих рангів, аж до сільського старости.

Як кажуть, ось ми й підійшли до того, з чого потрібно було починати з самого початку. А з самого початку президенту, який пообіцяв зробити Україну цивілізованою справедливою країною, потрібно було впрягатися у щоденну бротьбу із всім цим надбанням «папєрєдніков».

Хоча, здається, у нього ще є шанс не потрапити до їхнього списку, якщо реально хоче привести Україну до перемоги. Коституція, Народ, Справедливість — це останній форпост.

Коституція має бути священною, Народ має вірити, Справедливість має працювати — це мотивація. Захищати країну повинні всі!

Хороводи із злочинцями, які тридцять років знищували і продовжують руйнувати цю країну, мають негайно припинитися. Покарання має бути невідворотним. Без невизначених у часі багатоходівок задля уникнення відповідальності. Війна вже аж занадто відверто показала, хто де...

Коли ж і як вона закінчиться — вже залежить не тільки від захід­них партнерів. Коли в армії майже 10% СЗЧ, це вже не дзвіночок, а катастрофа. Народ без примусу буде захищати країну, в якій йому добре живеться. Певно, чиновники у воєн­них «прибуткових клопотах» почали про це забувати. Бо, як виявилось, сумний анекдот про вимкнення світла останнім, хто покидатиме Україну, стає реальністю. А без народу перемогти у війні з сильним безжалісним ворогом не вдавалося ще жодній країні.

Замість щоденної депресивної інформації, як нас пиз...чать на фронті і в тилу, народ хоче чути правдиву інформацію від керіництва держави: хто ми, що ми, де ми і які у нас реальні можливості. Замість мішків вовни про те, що ця війна надовго, народ хоче бачити хоча б якісь досяжні і конкретні плани військового керівництва і якесь світло в кінці тунелю. І най­більше люди прагнуть справедливого ставлення до них з боку держави. Тоді і вони щиро підуть їй назустріч з ще більшою жертовністю.

Анатолій Жучинський