Від редакції. У нашому житті, тим більше воєнному, трапляється стільки неймовірних історій і таких, про які хочеться, щоб знав весь світ. Чи навпаки — ятрить душу, а зізнатись нікому не можете. Тому пишіть нам про неймовірні історії, які трапились із вами чи вашими рідними, знайомими. Конфі­денційність гарантуємо. Цю тепер постійну рубрику «33-го» розпочинаємо із цієї роз­повіді. З повагою – її ведуча Тетяна Редько.

Дякую, що даєте можливість вилити душу. Ось і я хочу поділитись з читачами тим, чого не можу сказати публічно.

Я мати загиблого на війні сина. Він у мене був єдиним, і виховувала я його без батька. Горджусь, що він виріс не ухилянтом, а патріотом. Але з часу його загибелі я втратила весь світ.

Але ще перед його подвигом я бачила, як моя дитина була піддана величезним терзанням… з боку його дружини.

У перші дні війни мій синочок Сергій пішов добровольцем на фронт. А дружина з донькою в числі перших біженців виїхала до Німеччини. Син воював і знав в ім’я кого – не раз казав, що захищає мене, країну, в якій мають жити його донечка та дружина. І він слав кошти, щоб вони не бідували.

Аж раптом син отримує першу відпустку і має законне право поїхати від­відати дружину. Тому їде не на відпочинок, а до них, у Німеччину.… Але застає у квартирі, яку надали їй як біженці … іншого чоловіка. Дружина даремно часу не гаяла. Злигалась там із ухилянтом, який за купленими документами виїхав до ЄС.

- Ти мені ніхто, бо вибрав Україну і війну. А я тепер маю «пособіє» і мужика поряд, і ти нам більше не потрібен. Забудь нас… — сказала на порозі і навіть у хату не пустила. Син там шукав якийсь хостел, щоб переночувати. Ось такою була відпустка сина-фронтовика. Як же мені було боляче. Сергій, як кажуть, повертався на фронт «чорним» від зради.

- Мамо, як же так виходить, ми, патріоти, нікому не потрібні? Бо українські жінки вибирають ухилянтів? Виїхали, користуються пільгами, завдяки таким, як ми, і ще так нахабно плюють у душу? Мовляв, с.али вони на нас? – ділився.

Сергій поїхав на Запорізький напрямок із важким серцем. Отримав поранення. Його демобілізували. Та і у мене друга група інвалідності… мав законне право жити, як інші. Але він зміг прожити в тилу недовго.

- Мамо, я зневажаю своїх однокласників та однокурсників, які повдягали спідниці, вони сцикуни. Я не можу з ними навіть говорити, в очі дивитись. Невже вони не розуміють, що якщо ми, справжні чоловіки, переведемось, то хто захистить українських жінок? Коли їх будуть убивати та ґвалтувати? Навіть не чужих, а рідних, їхніх дружин, дітей. Чи думають, що всі звідси злиняють? Але ж ті Європи не безрозмірні!

Одного разу син все-таки не витримав цього тилового мародерства і пішов знову добровольцем. Підписав контракт. Причому в саме пекло. Хоча пропонували в тилу. Бо ж ця зрада дружини, яка вже більше двох років не лише жила з іншим, але й слала йому з ним фото, просто палила серце і душу. А ще вона виставляла в соцмережі, як вони відпочивають з новим коханим у Туреччині. Доброзичливці і ці фото надсилали.

Син просив: то давай розлучимось. Але вона ігнорувала це. Хоча заявляла, що в «ету грьобаную страну вона більше ніколи не повернеться. Нікогда, нікогда». Не раз кричала навіть при мені йому в трубку.

То чому документи про розлучення ігнорувала? Видно, ще той новий не зігрів… А може, чекала від мого сина «похоронки»…

Звістка про загибель сина прийшла і вбила вже мене. Бо яке тепер життя без єдиної кровинки?

Сергія провели друзі та я, небайдужі земляки. Але навіть на похорон не прибула ця жінка і доньку не привезла. Уявіть, вона в час похорону виставляла фото із відпочинку в Єгипті, куди їхати в рази далі, аніж в Україну.

Але коли прийшов час, вони прислала у ТЦК вже свого адвоката, щоб поділили на неї та дитину кошти загиблого сина-воїна.

Я розумію, дитина – так, його донька, і мови немає… Але яка совість у жінки, яка вигнала, не підтримала і розтоптала мого сина, претендувати на ці «гробові»?

Виходить, живим мій син був непотрібним, а мертвим – так? І вона цього чекала, на це сподівалась? Тому й не розлучалась. А може, ще і той її альфонс-ухилянт?

Тому я хочу добиватись правди. Прошу тих, хто стикався з такою ситуацією, підтримати та допомогти. Бо ж коли вона точно відсудить ті кошти, мій син буде вбитим вдруге.

А іншим – нехай це буде уроком. Це страшна правда. Але вона є. Як і ця клята війна.