Вона випхала на вулиці із власних домівок мільйони людей і перетворила на руїни те, що тішило наші погляди і самолюбство, те, що гріло наші душі. Вона з усіх зірвала маски.

Війна забрала у нас найдорожче — синів та дочок, братів та сестер, батьків та матерів. У її ненажерливій пащі щодня зникають діти і літні люди. І стоголосі прокльони не зупиняють це чудовисько, послане нам божевільними сусідами, які ненавидять українців лише за те, що вони українці…

Хотілося писати про життя, про любов, але якось самі по собі слова виходили з присмаком війни. Ці та інші вірші увійдуть до моєї нової, вже п’ятої збірки поезій. Вона так і називатиметься: «З присмаком війни».

З повагою
Анатолій Жучинський,
головний редактор газети
«33-й канал»,
Заслужений журналіст України

Біля театру

Даремно кликали з весни
Розклеєні афіші в місті
На шоу кострубатих танцівниць
І безголосих вокалістів.

Зі Сходу сунув дим заграв,
Артистів, глядачів калічив.
Бігборди вітер шматував
І тицяв їм дощем у вічі.

Уламки й вирви у дворі,
Розбиті сходи, вікна, двері…
На сцені поспіль третій рік –
Війна і Смерть за режисерів.

***

Із моря оксамит летів,
Ще пляж свою не вибрав квоту.
Лежали сотні різних тіл,
Немовби після артнальоту.

Диск сонця, тьмяно-золотий,
Пірнав у воду за горою.
Амбрели, парасолі і зонти
Стояли, як солдати в одностроях.

В порту вечірній теплий бриз
Ховався від пісень і сміху.
Вздовж берега гарчали скутери,
Неначе у атаку йшли морпіхи…

***

В часі й просторі заблукалі,
У статистиках заокруглені,
Опустились в душевний блекаут,
Геть зневірені і розгублені.

В безкінечну прірву скачемо,
Наче вершник без голови…
Ми безжально, бездумно втрачені.
Нас списали в утиль фронтовий.

Кабінетні «брати по зброї»
Розпіаряться — як їм жаль.
Потім скажуть: «Були героями».
І посмертно вручать медаль.

***

Одягнутий в заношені до дір
Старі штани, оранжево-зелені,
Тихенько вересень зайшов у двір
Із яблуком і грушкою в кишені.

Прострелені дуби в кущах,
Як мумії, стояли вздовж дороги.
Сусідський півень дзвінко сповіщав
Про ранок і… відбій тривоги.

***

На дрантя блискавиці рвали ніч
На тлі грози, під гуркіт грому.
Хтось плакав, лихословив, а мені
Нестерпно захотілося додому.

Де кіптява й дим кожен день
В’їдаються в мозок і гени.
Де ходить Біда. І лякають людей
Давно вже охриплі сирени.

Де вітер отруйний зі сходу дме
І скалками льоду лишається в оці.
Де сита по горло, вгодована Смерть
Чатує на кожному кроці.

Де у дніпровській свяченій воді
Солдати вимочують рани.
Де сотні тисяч заплаканих вдів
В надії чекають на ранок…

***

Не повернулись з вирію зозулі,
А, може, поховались в укриттях?
У голові снують горгулії.
Стирають пам’ять, сни і відчуття.

Навколо повзають химери,
Гігантські таргани і павуки.
Висмикують солдатів й офіцерів
В небесні батальйони і полки.

Відходять молоді та ранні.
І на розбитому боями тлі
Круками крутиться одне питання:
«Хто ж буде воювати на землі?

Хто буде повертатися додому,
Любити матерів, дружин, синів?..»
Усе завмерло і упало в кому.
Здається, що до скону днів.

Десь жалісно співали: «Ой, мій верше…»
Когось на гору вели вже з хрестом…
Єднаймося, бо нас стає все менше
І сильні ми лише гуртом.

***

Натерла осінь в берцях ноги.
Малює пікселем портрет війні,
Кружечки вирв в очах вологих
Та хрестики на спаленій броні.

Розчистила майдани людні
Незримим помахом руки.
Усіх запхала в обгорілі будні
І хоче розчавити, як сливки.

Повією пішла по колу,
До краю обнулила почуття.
І здалеку дивилась, як довкола
Чіплялись відчайдушно за життя.

Услід за літом бузьки відлітають.
Бракує серед них мене…
Коней на переправі не міняють,
Але стріляють в загнаних коней.

Анатолій Жучинський