На початку повномасштабного вторгнення Микола Косюк добровольцем попросився у військовий стрій, хоч і мав бронь. Родом він із Хмельниччини, проте тривалий час жив у Бережанах Тернопільської області, викладав фізкультуру у фаховому коледжі Національного університету біоресурсів і природокористування України. Вів здоровий спосіб життя, багатьох вихованців залучив до занять спортом. Вважав, що кожен чоловік у разі потреби повинен стати на захист країни, бути добре підготовленим до цього.
Коли дивізіон, в якому розпочав службу Микола Косюк, передислокувався з Тернополя на Київщину, він, артилерист, і познайомився з Наталею. Вона — медик-інструктор, служила у війську за контрактом ще з 2019 року. Микола часто допомагав їй розвантажувати коробки з ліками, у якихось інших господарських справах був першим помічником. І вже зовсім скоро між ними зав’язалися дружні стосунки. В обох не склалося сімейне життя, а спільні погляди на ситуації, спільні вподобання, прагнення лише зближували їх. Пізніше, коли частина стояла на перекомплектації в Овручі, Микола сказав Наталії: «Війна — це найжахливіше, що може статися в житті. Але попри це все жахливе сталося й найкраще — ми знайшли одне одного…»
Їхнє рішення одружитися було спільним і свідомим. Розуміли, що саме в період неймовірних випробувань так хочеш відчувати підтримку рідної людини.
Вони подали заяви на одруження через своїх керівників. Та у відпустку їм не вдалося поїхати. Якраз тривав червневий наступ, тож Миколі й Наталі повідомлення про їхнє одруження надійшло онлайн. У червні 2023 року створилася їхня сім’я захисників-патріотів.
Довга боротьба, щоб «повернувся» до нас
У серпні минулого року бо- йові позиції українських артилеристів, які вели вогонь по противнику на Оріхівському напрямку, атакували ворожі дрони. Бійці змушені були поспішати в укриття. Щоб переконатися, що всі хлопці вже в безпеці, як завжди, Микола забігав останнім. Дрон спрацював у бруствер, і він отримав дуже важкі поранення.
Відкрита черепно-мозкова травма, переломи руки й ноги, пневмоторакс — з такими травмами бійця доставили до лікарні зі стабілізаційного пункту. Медики провели екстрену операцію, але не змогли дістати осколок через різні ускладнення. У результаті стався набряк мозку і кома.
— Коли стан погіршився, набряк мозку збільшився, лікарі поставили мене перед вибором: якщо прооперують, то, можливо, чоловік житиме. Але гарантій не давали жодних. Якщо ж не оперувати, то до ранку, повідомили, він помре, — розповідає Наталія. — Нейрохірурги зробили все можливе, вони професіонали від Бога. Хоча мені вони сказали, це Божа воля, що Микола живий, адже доказова медицина стверджує, що з такими травмами не живуть…
А далі почалася довга боротьба за те, щоб Микола «повернувся» до нас. Я постійно говорила з ним, розповідала різні історії. Згадувала приємні моменти. Постійно була поруч, робила все, що рекомендували лікарі.
У комі Микола пробув 38 днів. І таки відкрив очі. Бачу, що привідкриває око, бо одне ж поранене, і дивиться на мене. Та чи розуміє, хто я? — думаю. Я йому язика показую, усміхаюся. І потім і він висунув язик у відповідь на мої кривляння. Ми з терапевтом аж обнялися на радощах.
Нейрохірург спершу не повірив у те, що Микола реагує. Каже, мусить сам переконатися. І гукає до нього: «Косюк, покажи язика!» Я кажу: «Не кричіть, він не чує, просто покажіть йому язика». Лікар так і зробив, а Коля — у відповідь. Лікар каже: «Боже, я бачу реакцію. Це — великий прорив». І справді, це прорив, це диво, що в нього збереглася свідомість, що Коля впізнав нас, що реагує і вже навіть пише на планшеті.
Коли я принесла листок і маркер, він побачив — порухав правою рукою, зразу вхопив маркер. Перше, що написав: «Очі. Допоможи». Так хотів повідомити, що майже нічого не бачить. А тоді вже почав писати про свої потреби: «Поверни. Їсти». Запитував, де він, про знайомих, і я відписувала.
Тільки тепер Микола починає трошки говорити, не завжди слова зрозумілі, тому наразі єдина комунікація — це переписка. Права рука його більш-менш слухається і про свої потреби він пише на планшеті, бо його зір лише 50 відсотків на одному оці, тексту в телефоні чи книзі не бачить.
Треба вірити і любити
Наталя поруч із Миколою цілодобово. Їй допомагає донька Ніка. Вона розмістила у соцмережах розповідь про вітчима і відкрила збір коштів на його реабілітацію. За її словами, люди активно відгукнулися і за два дні зібрали досить значну суму.
— Вітчим замінив мені батька, він став мені дуже близькою людиною. І коли запитала, чи одружуватися з моїм хлопцем, він поставив «+». Написала, може, зіграємо весілля двома парами, тобто щоб він і мама разом з нами, — поставив три плюси.
Думаю, це дуже важливо, що в нього є сім’я, що в житті важкопораненого є люди, які турбуються і люблять, — каже Ніка. — Любов навіть неможливе робить можливим. Лікарі ж не сподівалися, що Микола вийде з коми, але це сталося. Треба й справді дуже вірити, любити, і тоді найбажаніше стане реальним.
Світлана Василів
