Близько 320 року у Вірменії поблизу міста Севастії стояло римське військо. Серед воїнів були 40 християн родом з Каппадокії (територія сучасної Туреччини). Їхній воєначальник вирішив переконатися в їхній лояльності язичницькій релігії і змушував каппадокійців принести жертви язичницьким богам. На це воїни-християни відповіли рішучою відмовою. Їх ув’язнили у в’язницю.

За тиждень мав відбутися суд. Для цього до Севастії прибув сановник на ім’я Лісій. Він вислухав воїнів, які, як і раніше, готові були стояти за віру до кінця, і наказав побити їх камінням.  Чудовим чином жоден з каменів, кинутих у мучеників, не влучив у ціль.  Тоді було вирішено вигнати непокірних воїнів на лід Севастійського озера.

Для посилення мук на березі розтопили лазню, пропонуючи кожному з мучеників врятувати своє життя в обмін на зречення Христа. Воїни хоробро трималися, підтримуючи один одного, але один із них не витримав і побіг до лазні. Лише переступивши її поріг, нещасний упав замертво.

Раптом сталося нове диво: посеред ночі над озером засяяло чудове світло, лід розтанув, вода стала теплою. Один із стражників, на ім’я Аглай, побачив, як з неба на мучеників спускаються прекрасні вінці, і один із вінців не знаходить собі місця. Той, кому вінець був призначений, не витримав випробування. Тоді Аглай кинув зброю, зняв із себе одяг і побіг до мучеників, закричавши: «І я – християнин!» І хоча він мало знав про християнську віру, він повірив у Бога, силу якого бачив на власні очі.

Вранці мучителі побачили, що мученики живі і здорові, а їхній стражник сам став християнином. Тоді в безсилій злості Лісій наказав перебити воїнам-християнам гомілки та спалити їхні тіла. Обгорілі останки були кинуті в озеро, щоб унеможливити їх гідне поховання.

Через три дні святі мученики з’явилися Севастійському єпископу Петру і наказали йому поховати їхні останки.  Єпископ із духовенством уночі прийшов до озера і зібрав святі мощі, щоб віддати належну пошану воїнам-мученикам.