Ми уже писали про відважного льотчика-вінничанина, якому посмертно присвоїли звання Героя України. Уродженець села Гришівці Тиврівської громади Вінницького району Денис Кирилюк загинув під час повітряного бою з російськими агресорами.
Пілот відбивав повітряну атаку окупантів, коли в його літак влучила ворожа ракета. З останніх сил поранений захисник українського неба зумів відвести підбиту машину від населеного пункту. І сам вже не встиг катапультуватися… Він був одним із кращих військових пілотів у бригаді і мужньо віддав своє життя за Україну.
«За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові…» — вказується в Указі президента про нагородження сина «Золотою Зіркою» Героя.
Після публікації до редакції звернувся батько пілота Микола Васильович Кирилюк і поскаржився на формалізм у діях відповідальних осіб в адміністрації Тиврівської громади.
– На місцевій Алеї слави встановили портрет нашого Дениса. Ніби вшанували його пам’ять, але подивіться, як підписали фото: «Кирилюк Денис Миколайович, 14.07.1990 р. — 27.03. 2023 р., житель м.Миргорода Полтавської області, проживав у с. Гришівці, загинув внаслідок падіння літака, похований у м.Миргород Полтавської області», — розповідає батько Героя. — Пробачте, шановні, по-перше, що це означає: «загинув внаслідок падіння літака»? Це ніби так, що він ішов і на голову йому впав літак, чи він підняв свій винищувач, а він взяв та й впав ні з того ні з сього…
А як бути стосовно того, що Денис народився і виріс у селі Гришівці, звідси пішов на навчання, а потім вже був направлений для проходження служби в Миргород? А там, на фото, двічі згадується Полтавщина, а про Вінниччину так, наче син тут транзитом трохи проживав.
Я простий водій, без спеціальної філологічної освіти, розумію, що це формальна якась відписка і неповага до мого сина-Героя. Адже люди читають і можуть навіть не розуміти, що полковник ПС ЗСУ Денис Кирилюк, якого виховала вінницька сім’я, героїчно загинув під час виконання бойового завдання із захисту своєї Батьківщини, — продовжує Микола Васильович.
– Вже заходив до тих чиновників, переконував, що не так підписали. А вони махають головами і кажуть, що все буде добре. Господи, яке добре. У мене і дружини вже не вистачає сліз оплакувати сина. Ми дуже вразливі до кожної несправедливості стосовно Дениса. І ніхто мене не переконає в тому, що цей підпис не треба поміняти і зробити правильний. Як його скласти — нехай думають, бо то їхня робота.
На жаль, якось непомітно ми поділилися на тих, хто втратив у цій страшній війні близьких людей, і тих, хто не відчув біль втрати. На жаль, не завжди між першими та другими є порозуміння у всьому. Так, як має бути під час війни, з півслова. Але делікатність ситуації у тому, що війна ще не закінчилась. І всі ці непорозуміння можуть розділяти нас ще більше. А це ще далі віддалятиме нашу перемогу. Хіба не можна уникати цих моральних непорозумінь, щоб не ятрити душі родичів полеглих, їм і так дісталася найважча ноша?..
Чи хоча б вчасно виправляти ті помилки, які помітні неозброєним оком?
Анатолій Жучинський
