Щотижня у центрі Хмельницького, Вінниці, інших міст збираються рідні безвісти зниклих і полонених захисників. Тут, поміж людей, які розуміють одне одного без слів, які переживають неймовірний біль, вони ведуть свою боротьбу за те, щоб знову побачити чоловіків, синів, братів…
Крайня акція об’єднала понад півтори сотні людей не лише з обласного центру, а й з Вінниці, Тернополя, Житомира, а також міст і селищ Хмельниччини. До прикладу, Вероніка приїздить зі Старокостянтинова на кожну акцію. Її чоловік чотири місяці тому зник безвісти на Донеччині. Вони одружилися за 1,5 місяця до його зникнення. Вона вірить, що її коханий живий. Скільки випадків було, каже, що через якийсь час тих, кого вважали загиблими, знаходили живими.
А Юлія зі Старого Острополя відвідує акції не лише у Хмельницькому, а їздить також до Києва, Вінниці, Житомира. Її 22-річний брат, доброволець, зник рік і чотири місяці тому. Юля каже, що такі акції привертають увагу громадськості, змушують реагувати компетентні органи і дають кожному, хто стоїть з плакатом, фотографією рідної людини, впевненість, що вони роблять усе можливе.
Аліна Войтюк, яка чекає звістки про безвісти зниклого чоловіка вже понад рік, додає, що у порівнянні з попереднім роком кількість учасників акції зросла чи не вдвічі, але їх може бути значно більше.
«Мій чоловік став на захист країни у квітні 2023 року. Служив у 15-й бригаді Національної гвардії України. Був на Запорізькому напрямку. 6 березня 2024 року вони з хлопцями були на позиції й усі зникли безвісти: їх було троє. Відтоді жодної звістки про них нема. Та територія окупована. Ми чекаємо його разом з донечкою. Сподіваємося, що він живий, у полоні. Чекаємо ми, чекають батьки, уся родина…» — ділиться Аліна Войтюк.
«Поверніть сина з полону: 4-та танкова» — тримає плакат пані Віра з Деражні. За словами жінки, її син у полоні вже третій рік. «Він долучився до війська у червні 2022 року. Воював під Бахмутом. 6 грудня вийшов на бойове завдання, і після цього не було звістки. Зразу сказали, що зник безвісти. Вже 13 грудня у Координаційному центрі повідомили нам, що він у полоні. Його зняли росіяни на відео. І потім вже Україна показала, що він у полоні… Де сина тримають — жодної інформації немає. Кожен обмін перевіряємо списки», — каже Віра Вовк.
Марія Стахова прийшла на акцію з донькою Аллою Ужвюк. З їхньої сім'ї одразу двоє — син пані Марії та чоловік Алли – стали у військовий стрій. Нині обидва понад рік вважаються зниклими безвісти…
«Зять був у Миколаєві, пішов на війну добровольцем. Воював на Запорізькому напрямку. І от 18 березня нам повідомили, що він зник безвісти. І більше жодної інформації. Вже 18 квітня зник безвісти син... За кілька днів до того він виходив на бойове завдання, на якому отримав поранення. Його дуже сильно контузило, і попри це він ще врятував своїх хлопців. Три дні він полежав у госпіталі, і його відправили знову в частину. Курс лікування ще не завершився, а його знову — на позиції. Ввечері 17 квітня він пішов на завдання, а 18 вже була звістка, що він зник безвісти на Покровському напрямку. Сину моєму 37 років, а зятеві 46… Немає підтвердження, що в полоні, нема підтвердження, що загиблі», — розповідає пані Марія.
Жінки кажуть, що їхня віра сильніша за страх, а голос усіх, хто чекає звістки, чекає визволення рідних із полону, просто зобов'язані почути повсюди. Щоб реагувати, допомагати, діяти.
Нещодавно з полону звільнили ще 175 захисників. Але в російських катівнях залишаються десятки тисяч українських воїнів. Всі вони діти України. Тому борімося за кожного з них.
Ольга Дубінська
