Тепер у мене вже чотири синочки
Але ми залишились в Україні через рішення старшого Владислава – він як і чоловік заявив – ми не поїдемо з України.
Чи була я в 21 рік готова до материнства? Напевно, ні. Прийшла до лікаря й так і зізналася: я не готова… Виправдовувалася, що в мене інститут, екзамени, дипломна… Ми тільки одружилися з Vova Polishuk і так хотіли пожити ще «для себе»… А лікарка посадила мене біля себе і строго так відрубала: «У тебе є 9 місяців, щоб підготуватися». І я, як слухняна дівчинка, почала готуватися. Це було не просто, перша вагітність – хвилювання, страхи, забобони, нерозуміння всьогооо… Але я не з тих, хто скиглить і скаржиться. Тому через рік, коли я отримувала червоний диплом, мене на сцену вибіг привітати мій Владька і це була найбільша нагорода! Дякуючи моїй мамі, моїй свекрусі, свекру, моїй кумі Гут Ірина, моїй сестрі Оксана Поліщук, брату, бабусі, хрещенній, хрещенному – майже всій родині, я не брала академку, а ходила на пари і вчилася. Влада бавили всі! Він був наш первісток! Залюблена дитина! Хоч я усіляко намагалася бути правильною мамою і він до 3 рочків навіть цукерки не їв)) А в 4 роки вже читав і вивчав географію по футбольним командам))
Згадую ці часи з усмішкою. Це такі щемливі спогади! Такі є в кожної мами! Дякуючи Богу і моєму коханному чоловікові я ще тричі пережила такі прекрасні відчуття материнства! І кожен раз з синами!
Коли Владу було 8, почався Майдан, на який ми разом їздили у Київ, а на вінницький після школи ходили. А потім почалася війна… Влад тоді ставив багато запитань: чому? Як так? Це ж не правильно? З часом прийшло усвідомлення цього жаху… Який триває 11 років…
Але, напевно, лише у лютому 24-го я зрозуміла, як важко бути мамою в Україні під час війни… Коли стоїш на роздоріжжі: виїхати чи залишатись і ховатись? Я залишилась, бо Влад сказав: не поїду… А вибирати між трьома молодшими і старшим я не змогла. Я не вправі і ніколи не буду засуджувати тих, хто вивіз своїх дітей, хто і зараз уже з 9 класу заберає свого сина за кордон! Я кожну з Вас обіймаю, бо знаю, ви сумуєте за своїми кровиночками. Можливо, хотіли б щось змінити, але не в силах… Історія показує, що в еміграції друкувалися унікальні українські твори, писалася українська музика, картини. Зберігся український ген, який тут люто винищувала каzaпія… А скільки наших мужніх хлопців повернулися із навчання чи заробіток у Польщі чи навіть Америці, коли почалася повномасштабка?! Честь і хвала цим дітям-студентам!
Я обіймаю руки кожної Матері, яка молиться до ікон за сина чи доньку Захисника!
Я плачу з кожною Мамою, в якої війна викрала дитину… Яка у втраті… Це біда… Бо ми вирачаємо цвіт нації… Кожне повідомлення «на щиті» це і моя особиста трагедія… особливо, коли це діти трохи старші мого Влада… Які ще не встигли створити сім‘ю, народити дітей… ЖОДНА МАТИ НЕ ПОЧАЛА Б ВІЙНУ!
У мене немає в лексиці таких слів, щоб назвати тих істот, які посилають своїх яйценосців вбивати, гвалтувати, катувати українців… у мене є лише ненависть до них… і ця ненависть передалася з моїм материнським молоком моїм дітям! Як і усе українське, що передалося мені від бабусь і прабабусь, від моєї мами! Я зараз як ніколи «вигодовую» своїх дітей українським словом, колисковою, віршами, казками, книжками! Для нас все українське – це скарб! А російське зло!
Я сьогодні хочу ПОДЯКУВАТИ кожній українській МАМІ! Вірю у силу МАТЕРИНСЬКОЇ МОЛИТВИ і прошу у Бога дати сили і мудрості кожній з нас! Захисти наших дітей! Захистити дітей УКРАЇНИ, де б вони зараз не знаходилися! Ми маємо стати молитовним щитом для наших Синів і Доньок! Нехай Господь нас почує і збереже Україну для наших дітей!
Людмила Поліщук, журналіст
